ЛИПНЕВА НІЧ
Клейка липнева ніч. І темрява липуча,
і куряви сувій солодкістю набряк.
І світло із вікна брудне, ніби онуча,
ворушиться, напнувшись опукло на будяк.
А там, де отвір в ніч, де джерелує лампа,
немає ні душі. Та світло не зника.
Та чути за вікном — незримий хтось чалапа,
забуте щось шукає, ворожить по кутках…
Тут не живе ніхто. Та й місце нелюдиме.
Зіржавіла ожина, немов колючий дріт.
Комори, стайні, дім — те все пішло за димом,
колись тут до ноги впень вищадили рід.
Стражденна кожна мить до тіла кров’ю липне,
і тиша вощана у вуха затіка…
Та дошка гробова раптово ніччю скрипне,
і серце дротяна колючка протика…
І пада, ніби в сон, твоє слухняне тіло,
падіння все триває (немає опертя)
за поглядом слідом ув ополонку білу,
в бездонну глибину убитого життя.
Там був, напевне, стіл і кряжувата лава,
тут сволок і хрести, там скриня й подушки…
Тут жив селянський рід і кущувавсь на славу,
минулий простір тут ущільнено важкий…
Бо радість в ньому й гнів, народини і смерті,
молитви і плачі, хрестини, весілля —
ущільнили його до речової тверді…
Земля повітрям стала, повітрям же — земля…
І курява в сувій згорталася щоліта,
повітря ж, наче тісто, місилося щодня,
і, наче в маслобойці, збивалось в житлі світло,
коли у житлопростір збиралася рідня.
Тому не в простір зір, а навпаки: в зір — простір
проламувавсь, в єство провалювавсь на дно.
На пам’яті в моїй те світло, мов короста,
а душу ж просвіща — рентгенівське вікно.
Під попелом часу забуті убієнні,
і вбивці в ковпаках, і шаблі у руках,
і страх, відвічний страх, просвічений рентгеном,
показував, що він гніздиться у кістках…
Та десь із-під землі когут прокукурікав:
ні муру, ні вікна, ні поклику, ні снів…
Кров витекла з очей і склеїла повіки,
і смужкою до них бинт світла прикипів.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.