Павло МОВЧАН

З ЦИКЛУ «КАЗАХСЬКИЙ АЛЬБОМ»

Оголюються ребра Алатау,
збігає сніг водою з висоти,
все вище й вище виповзають трави,
все далі й далі відхлинаєш ти…

І холод розростається у грудях,
і обрій відгинається, мов віть,
і скочується погляд за безлюддя,
за вінця дня та всіх тисячоліть.

Тебе нема… хоч ти в мені присутня
незримістю, як духом полину,
а образ твій, неначе кулька ртутна,
у порожнину падає скляну…

Де ні тепла, ні подиху живого,
і де вода перетікає в сніг,
де за межею світла крижаного
останній відкривається поріг…

Позаду степ, попереду безодня,
над головою хмари кочові,
сучеться з снігу течія холодна,
торочаться примари снігові…

Як можна бути тишею такою,
що навіть з горла витислось тепло?
Рубці очей розрізав осокою:
ні гір, ні степу, а суцільне скло…

Він вже не був давно собою,
дививсь крізь віття в глибочінь,
увесь спрозорений від болю,
лежав легенький, наче тінь.

Про що він дбав весь вік затято? —
в сідлі днював і ночував…
Людей ним стільки було стято,
скільки лягло в покоси трав.

Як меч шайтана… кара Божа,
де не ступав — біду чинив,
скрізь дихав духом злобоможним,
лиш пустка ширилась за ним…

Слухняними були нукери,
землі торкався ледве кінь,
на голові горіли пера,
у землю скрапувала тінь…

А нині, мов кошма протерта,
лежав безпомічний в саду,
і ждав терпляче з ночі смерті,
хитавсь лякливо згаслий дух…

Чию спевняв він досі волю?
І тихо видихнув: — «Ніколи…»
Почувши голос вбивці «…спить…»

Іссикський вождь лежав на захід головою,
а в узголів’ї начиння стояло:
три металеві чаші
дві золоті і одна срібна з надписом на денці:
«Пий не до дна»… І срібна ложка…
І тридцять один глечик для пиття
щоденного і почергового…
Душа волає: «Пити! Пити!..»
Бо в золото окута.
Був вождь цей золотий…
Глеки спорожнілі лише відлунювали згагу…
Від золотої свити зостались тільки бляшки.
В проміжку поміж тулубом і кістяком руки
кинджал короткий мерехтів: на піхвах огир мчав
і корчився в смертельних муках лось…
На лезі ж змія гадючилася двоєсічна…
А кабани, верблюди, архари і вовки
невпинно рухались приречені до втечі вічної,
бо їх в метал закуто…
Біля плеча колишнього лежав гарапник,
перевитий золотою стрічкою…
Колись ним вождь похвиськував
і підганяв історію,
щоб потім бути
інвентаризованим
з довічним музейним номером…
Так цифра оволоділа світом
минулим…

***