* * *
Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі…
Цей колір доброти благовістив нам спокій,
і далеч об’явилась жаданим відкриттям,
що й прочитати можна приховане життя.
Не зовнішньо-позірне, а те, що за лицем,
написане по сріблу молочним олівцем.
Немає літер — жести, і струми почуттів,
і неділимі звуки ув оболонках слів…
У достеменній мові епітетів нема,
бо слово краде душу… Сніги… Мороз… Зима…
А на полотнах тіні не грають, а живуть:
раби голоколінні до ніг твоїх повзуть.
А ти сидиш владично, і твій свавільний жест
указує на волю, що послана з небес:
карати їх на горло переблиском шаблюк —
розпачливо хитались кущі простертих рук…
Так чітко слово «влада» записане було…
По той же бік свічада обличчя аж цвіло.
По той бік начерталось «братерство» і «любов»,
по цей же тінь каралась, струміла біла кров…
По цей бік — хтиві жести і стегна хилиткі…
Кохання? Поглинання — чересла ці місткі…
Вони у шалі чорному, у згарищі пожеж
тінь ялову поглинуть, і сіменисту — теж…
І хто ти — тінь безлика для неї? мить злиття?
По цей бік без’язике, записане життя…
І тінь моя ріденька так прагне густоти,
що сажу ловить в жменьку, облизує ґноти.
А смолянисті тіні пруть вгору кругляки —
Сізіфове каміння, могильні гнітюки…
Це там… А тут — падкують,
будують спільне щось…
Мовчи, бо простір чує… Зима… Сніги… Мороз…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.