ВІДЛІТАЮЧА ЗЕМЛЯ
В країні мук, в країні страхородній,
в якій лопата — перший інструмент,
де в глину обернувся храм господній
і став піском несхибний постамент, —
самітній дух блука в бетонних стінах,
торка панелі — виходу шука…
Та все намарне: мурами країна
обнесена, а брами — на замках…
І бите шкло посіяне навколо,
аби ступав лиш безтілесний дух,
на тіло, знікудишніле і кволе,
скрізь позначає криком кожен рух…
Воно, всі муки вивчивши й тортури,
ніби в футляр, занурюється в тінь;
і наче обрій, скрізь рухомі мури,
і колючки в легенях, в животі…
Лише душа, немов сторонній свідок,
запам’ятовує, усе бере на карб…
Земні страждання бачить Бог-всевіда,
та дивиться він байдуже з-за хмар
на те, як землю віють на вітрах лопати,
як в небо батьківщина відліта:
кістки, горшки, просіяні крізь ґрати,
й усі віки, родюча ріднота…
Все відліта за вітром: ґрунт, насіння,
вода з джерел і дерева з корінням,
і відлітає здротянілий крик,
лиш зостається донний материк,
на сірі мури, замкнені, рухомі…
І дивиться верховний вартівник
на куряву — і засина від втоми…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.