СТАРА ГАЗЕТА
1.
Цей газетний портрет не страшний, а смішний:
можна плюнуть на нього і стиснути в жменю.
Взяв тирана за горло — щосили здушив —
вирвавсь зойк із грудей — та у мене, у мене…
Мов розшилася рана — жар серце пропік,
на долоні моїй відпечатавсь відбиток,
і дивився крізь пальці страшний чоловік,
крізь забуті літа, що в метали відлиті.
Чорна фарба газетна навіки впеклась
в роговицю мою, в мою шкіру…
Не минув, а запікся рубцем чорний час —
проступа він зсередини гостро й допіру…
2.
Френч з’явивсь і кашкет золотий на кону.
Стали чоботи нижче лампасів.
— Ти… ти — кат, — я із залу гукнув
і, затнувшись, заклякнув у страсі…
Стали чоботи прямо на груди мені,
а кашкет козирком вперся в горло…
Між кашкетом та френчем провали страшні,
не обличчя, а дірка пречорна…
Бо по рисці його розібрали усі,
розібрали на мармур, на гіпс та на бронзу.
Світло сиплеться в очі пекуче, мов сіль,
я ж мовчанням язик приморозив.
Витискається слово з легеней: — Ан-тракт!
Рвуть підошви з грудей моїх шкіру,
а з газетної шпальти вдивляється кат
у розтоптану нову офіру.
Хочу очі заплющить, щоб не бачить біду,
та крізь пальці струмує відбиток,
і пожовклу газету на груди кладуть:
ой і шпальти ж важкі, наче плити.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.