ХОЧ ПРИВІД ДЛЯ НАДІЙ…
Довірливо, розчулено, відкрито
цвіте чебрець і розриває зір.
Листок в губах, затиснутий, мов бритва,
застерігає: літові не вір…
Мов паузи у погляді — берези —
розколюють суцільнолитий ліс,
і в товщ зелену промінь гостролезий
застряв осколком, битим скельцем вріс…
Спадає шелестом згори зелена повінь,
і осіда на могилках чебрець…
Безглузде все, уся світобудова,
в якій стає нищителем творець.
І не питаю про доцільність чину,
лише дивуюсь з надміру створінь,
які миттєво й непомітно гинуть,
готові, як завжди, до воскресінь.
Збирає зір довкола тільки смуток;
бо йде прощання з світом кожну мить,
і неугавний світлий подзвін чути —
зелене листя бронзово дзвенить.
У схованках для сумнівів знаходжу
тебе, мов шкаралупку у гнізді,
і шепочу: — Зостав для мене, Боже!
Хоч знак якийсь, хоч привід для надій…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.