ШЛЯХИ, НЕ НАМИ ВИБРАНІ
О жебрацькі шляхи — на узбіччях солома
золотими скарбами утоптана в твань…
Від’їжджаємо ми — нас вивозять із дому
на далеку Сибір без ридань.
Ну чого ж ви спинилися, верби страпаті,
а ганчір’я чому не махає з тинів?
Хочуть нас перейнять лиш могили хрещаті,
лиш кричать криниці: — Зупині-і-іть!..
Зупиніть переселення душ та народів,
перевезення праху та слів,
переміщення Заходу й Сходу,
переміну обох полюсів!..
Зупиніть катафалків обози!
Розірвіть, розпряміть ободи!..
Кам’яніють невитеклі сльози,
сонце гасне в степу назавжди…
І мелькоче душа, наче шпиця
в заболоченім колесі дня,
і не може ніяк зупиниться:
все когось доганя, доганя…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.