ПОПІД…
Боюсь повіки розімкнуть,
бо мене очі зрадять…
Багно, калюжі, каламуть…
розковзяна осіння путь
попід колгоспним садом…
А далі звивіз та гробки
і глинище розмокле,
де допотопні черепки,
ніби листки пожовклі…
Вдовина хата… стріха… мох…
дощі побілку змили…
Пускає киби хижий лох
дню в посинілі жили…
Так, час — це те, чого нема;
це — натяки, уламки…
Замість дверей — провал, пітьма
і спорожнілі рамки…
Жаль запікається в очах,
гіркий камінчик в горлі…
На все душі не вистача:
збілить провали чорні…
Де Кущ, де Штольба, Уласок,
де баба Косорука?
Все в глину всякло чи в пісок, —
хоча б зостався черепок,
щоб не провалювався крок
в безпам’ятну багнюку…
Хоча б гвіздок ступню вколов,
хоча б сучок летючий
в повітрі сизім захолов,
щоб висушить онучі…
Розковзяний осінній шлях,
розорані хатища,
вода крізь глину проступа,
ніби крізь дране днище…
Під тиском неба із очей
вже виступили сльози:
розмите бачене тече
по глиняній дорозі…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.