* * *
Боже! Звільни мою душу від муки,
гуми не треба на мене вдягать!
Вік опановую волі науку:
розум вже втратив… знайшов благодать…
І на кону на життєвому граю,
вільний від себе, від слуху — крикун:
аж до нестями руками махаю,
криком волаю: — Я-а… ві-і-ічний двигу-у-ун…
Вільний від правил громадських життєвих,
вільний від правди, та не брехні…
Гумовий одяг і ґрати сталеві
не пропонуй — їх не треба мені-і-і-і…
Вибрав я сам собі роль ідіота,
аби кивати, в долоні плескать,
і посміхатись завжди криворото —
усміх присох, мов дрібненька луска…
Чую за спиною: — Він ненормальний,
правду питає, мережить вірші… —
Бачу себе у відбитках дзеркальних,
та не знаходжу відбитків душі…
Боже! Так тісно на білому світі,
нуриш свідомість у безвість на дно…
Гумове витисло з мене повітря
душу — до краплі — давно… ой давно…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.