Павло МОВЧАН

КРАПКИ У КНИЗІ ЖИТТЯ

В книзі життя переплутав ти, Боже, сторінку:
замість четвертої п’яту поклав наперед.
Серце діткливим стало настільки,
що його ранить й метелика лет.

Подмухи вітру його хилитають,
списи дощів прошивають єство.
Іншої форми для нас ти не маєш —
шкіру наповнюєш тлінним литвом.

Чином безсмертним стала розруха,
треться на порох розщеплений час.
Як мені жити одним лише духом?
Хліба окрайчик сушу про запас.

Бо вже ламався навпіл я від голоду, Боже!
Їв лободу, випасав на подвір’ї спориш.
Й досі здається, що шлунок порожній:
ніби скупар, над кришками тремтиш.

Не жироїд, не ласун, не зажера, не здирця —
завше неситий і спраглий завжди.
Стала смертельною рідна вільшанська водиця,
згуба захитує в полі колос твердий.

З рідного ґрунту смокче смертинки коріння,
згубних розщеплень частки дрібні.
Кров перебарвлює чорне проміння
і розщепляє свідомість на скалки мені.

В білому тілі біль сидить глибоко чорний,
чортова цвіль, чорносіль, чорнобіль…
Всіх перемелюють атомні жорна,
вітер просвічує наші тіла звідусіль…

Боже, яке ж моє тіло навстіжне, відкрите,
безліч у ньому провалів і безліч дверей.
Чорне проміння гостре, як бритва,
тне до кісток і за серце кинжально бере.

Нащо просвічувать денно і нощно нас на рентгені,
зриш ти в глибини, і бачиш вже наскрізь мене,
і виявляєш у складках думок сокровенне;
погляд важенний вповільнює кров з кожним днем.

Пам’ять розщеплена, наче в могильнику кістя:
все розпадається в ній на тупі черепки.
Серце торкнулося чорного променя вістря…
Книгу відкрив — і порошаться в очі крапки…

***