* * *
(З циклу «Золоті ключі»)
— Соловейку маленький,
чом твій голос тоненький?
— А тому, що ніч така,
як безодня — глибока.
Та мій голос без жалю,
я співаю, не квилю…
— Соловейку, соловій,
ніби голка, голос твій,
протягнув крізь груди нить,
але серце не болить…
— Серце, серденько моє,
ткнуте голки гострієм,
чом ти каменем тяжиш
і не б’єшся, не болиш?
Наче жорен, мелеш кров —
вохра сиплеться струмком…
— А я тим тобі важке,
що життя сипким-сипке…
Як водиця у пісок,
в землю входиш що не крок…
усякаєш щохвилини:
повнить жильні порожнини
синюватий порошок.
Порох шерхне на устах,
непрошита глухота,
а на грудях меч лежить,—
ходить колом чорна нить —
навиває голосок,—
довкіл серденька клубок.
— Соловейку, соловій,
в моїм серці занімій…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.