* * *
Година припливу до скроней шаленої крові,
година безглуздя, година конання з кохання,
коли ти крізь серце пронизуєш голку метрову
і кров витискаєш крізь рану
під тиском кричання.
Розбито об камінь не кулю шкляну,
а святе покладання:
стрімку спорудити крайнеба заобрійну вежу,
щоб, стрівши світання на сході,
край ночі чекати смеркання,
аби порипати удвох у небесне безмежжя.
Під синім склепінням лунали б слова величальні,
творцю воздалося б хвалою за ласку й терпіння…
Та хвиля торкнула будівлю —
і в безвість провальну
слідом за луною посипалось лунко каміння…
Розгрібши уламки, ти глянув на світ
і жахнувся,
бо, ставши на камінь летючий,
ти в небо летіла…
Я крикнув, та голос на кров обернувся,
засторчена в горлі стріла від натуги бриніла.
Розпечену взявши до рук катівну каменюку,
я з розпачу кинув її навздогони:
летить за тобою і досі той камінь розпуки,
і слід, наче нитка, у небі снується червоний.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.