* * *
Над полем шепотінь, над полем шелестінь
спрозорене крило поволі лебедіє.
Чим далі йдеш на схід, тим довша стає тінь,
і золоте литво поволі мелють вії.
Хустина пролетить, і світло спалахне
то яблучним вином, то повною росою,
сухий ручай коси вогнем торкне мене —
і голова жахтить, мов камінь на осонні…
Тріпочеться листок зів’ялий у губах,
і пестять пух кульбаб долоні голубині.
З проміжку твого «я» вихитується птах,
виборсується геть, змалілий, із росини.
І хутко висиха блакитна глибина,
а голуби розкрить не можуть крила сині.
І, випавши з роси — камінчиком зерна,
пускаєш коси в дим, печешся, як жарина.
І, подих вийнявши, у відчай плавиш сміх,
полуцвітки зіниць зав’язані насінням:
і скрикнеш немовлям — назад нема доріг;
оманливі поля, безмежне шелестіння.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.