* * *
Хуга виходить за межі неба,
ніби виходить із себе.
Білі колони крушить і запорошує зір.
Тягнуть ґринджоли діти прямо
на хатній гребінь,
аби, спустившись донизу, розлінувати папір…
В білому торохтінні голоси їхні тонуть,
наче вогні свічані — сніг ув очах мерехтить.
І, снігом доточений, звівся дід Яким,
мов колона,
сам у собі височіє і у думках височить.
Він стереже городи зірко від гайвороння,
в нього в руці торохкало, померки — в голові,
а у старій кишені вижовкла похоронна
свідчить, що дід пережив двічі
свій власний вік…
— Киш, проклятюще зілля,
а бодай би ти видохло,
де ви на мою голову, розпроклятющі,
взялись?..—
Сиплеться сніг: прокляття хуга розкидує,
з хатнього гребеня діти сунуться зверху вниз…
Не-роз-ліно-вана грядка, наче чиста сторінка,
звук дерев’яний спорскує ген-ген за межу…
— Що ви, діду, робите?
Краще візьміть ковіньку…
— Чи не пішов би ти к бісу!
Бачиш, як сніг стережу…
Тільки заплющу очі — так і летять додолу:
чорні, як смоль… залізні…
не приведи господь…
Іч, розкричалися, кляті, — не відійти від дому…
Ну, в случаї чого, буду гукати народ…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.