Марія МАКУХА

ЛЮБОВ

Усе тепер до болю зрозуміле,
нестерпно легко стало хрест свій нести,
собор єства, закляклого в пориві
зсередини покрили зрячі фрески.

І вже біліє голубом політ,
під куполом, націленим в безмежжя.
Хто йде сюди?..Чи Бог, чи неофіт,
ступаючи натхненно й обережно?

Хода його знайома й потойбічна.
до сліз близька, а шлях прямий, як

промінь,

його зіниця цілиться у Вічність,
він зітканий із сонця і симфоній.

І ось, крилатим духом одержима,
радію неминучості свободи –
я хочу так, як він, покірно,
згоріти, щоб осяяти висоти.

1998 р.