Марія МАКУХА

ЧАЙКА

Промайнула вгорі тінь сріблястого птаха,
мою сплячу свідомість зачепивши крилом.
Усі пута душі розриваючи криком:
Моїм слабкостям всім вона кинула виклик,
і відчула у серці я болючий надлом.
Почалась боротьба – я у ній – вона в мені,
я стояла й дивилась крізь сльози їй вслід,
І кров серця стікала в хвилі моря зелені –
після болю народження я відчула політ.
Я летіла, летіла у блискучі простори,
заміняючи подихи помахом крил,
і під крилами чайки засвітилися зорі,
що мій дух божевільний ненароком задів.
Я летіла, летіла у блискучі простори,
у польоті відкривши свою істинну суть,
перламутром води відгукнулося море,
промінь білого сонця освітив мені путь.
Я змахнула крилом, направляючи вітер –
десь далеко внизу повсякденне й земне.

Геть розтанув мій страх, догорів, наче свічка,
і блакиттю небес усміхнулася Вічність,
що недавно іще так лякала мене.
Срібнобілим пером розписала я місяць,
пропливали примарно унизу кораблі,
цей політ – моє Я, цей політ – моя

дійсність!

І вже іншою зовсім я торкнулась Землі.

серпень 1997 р.