Марія МАКУХА

* * *

Щось світле і ніжне
в польоті підбито –
сонячним цвітом впаде під копита
шаленого часу,
за гривою долі
полине ще трохи
й впаде на долоні;
і вже не заснути у цім фаетоні,
у музи безсоння очі червоні
У цім фаетоні
в останнім трамваї
я знаю усе –
я нічого не знаю;
а думка все далі кудись відлітає –
я знаю усе,
я нічого не знаю.
І знову політ –
у краплині безумства
я бачу фундамент здорового глузду,

а світ все тісніший,
вже не повернутись,
у щось на товстенній підошві

узутись –

гарячим асфальтом
в ясне бездоріжжя…

серпень 1998 р.