* * *
Віддалік, ген за отим
висохлим мандариновим деревом,
сидить, нерухомий. Язик йому, кажуть,
посивів від часу та
невимовлених слів. Може, всох,
як гілки обраного ним дерева. Тоді
воно було молоде, ніжне. Тоді
під його цвіт лягали на розмову з богами,
до його коріння прислухалися, збираючи плоди.
Інші, неначе тичинки довколо маточки, купчаться
довкруг, розтягують пилок бесіди поміж собою, рахують
приплід тонкокрилих метеликів.
Незворушний, сидить він між них,
занадто великий, щоби спожити,
занадто легкий, щоби мандрувати
річками й озерами у його випорожненім оці.
Що їм до нього?
Наче тіні від зміїв повітряних — їхні сумніви.
Ковзають і зникають.
Ковзають і зникають.
***
© Оксана Максимчук. Всі права застережені.