ПОГЛЯД ІЗ ЗАХОДУ
Пам’ятаєш те літо?
Ми жили під самісіньким дахом
у кімнатці з єдиним вікном, і цього нам було достатньо,
щоби знати напевне: не треба нікуди, бо все, що можна
відчувати і знати є або тут, або вже ніде. Бо крізь запорошене
скельце у непорушній тиші мандрівник стомлений
осягає світ глибше, пірнаючи в його складки розм’яклі, сонні,
ніж під час всіх своїх подорожей і спостережень, з часом однакових
многотою ситою.
Пам’ятаєш, як сосен стержні,
стомлені від графіту вічнозеленого, креслили в небі
фігури рожеві, жовті, червоні, здебільшого кола, овали.
Часом трикутники. І як луна від овечих дзвіночків падала
на нас раптово, немов хижий птах, увечері. Далебі
земля важча була тоді, бо місяць, немов пожежа
з’являвся з-за лісу, великим, круглим, і не меншаючи, сидів
на кошлатих вершечках дерев, і обережно
заплітав білі квіти у коси найстарішої з дів.
Я була втричі менша за тебе, але втричі повніше
ти відчувала час. Тепер, коли ці пропорції меншати
продовжують, я так само як ти розгублююся перед словом “вічність”,
і так само не можу більше вірити, що час дорівнює
інверсії швидкості руху тіла, помноженій на простір між точками А та Б.
У найзакам’янілішій непорушності він все одно іде,
і цей рух єдине в чому можна пізнати світ, себе, інших.
Але того літа я розуміла час як дієслово, не більше,
і не знала іще, як по-різному він відмірюється.
Увечері ми сідали обличчям до заходу. Полохливо тоншав
у напрямку від нас дзвін дзвіночків замріяних.
Все темнішали наші тіні, довшаючи,
і здавалося, що ніколи нічого не зміниться,
і що ми просидимо на цьому пагорбі до кінця часу,
до останньої крупинки, котра пахнутиме космосом,
і що завжди поруч будуть тіла наші, душі наші.
І саме цього найбільше у світі хотілося, Господи.
Тільки цього й хотілося.
***
© Оксана Максимчук. Всі права застережені.