* * *
Нам би жити у найошатнішому шатрі
у пустелі, котра давно не належить народу, книга
котрого загубилася, як тільки була перенесена на папір
із думок і сердець людей, що жили по ній. Тихо
заплітаються сутінки у косу часу, що пахне тут
у пустелі обіцянкою дощу, котрої небо не стримає.
Все повільніше ідуть дні, і роки ідуть
усе швидше. І частково це є причиною
розпачу, котрий блукає звіром страшним та лагідним
у пустелі, де більше нікого, де ти один, і де
тільки зорі червоніють у небі, неначе ягоди
або краплі крові, вимальовуючи ім’я, у котрому тепер
ти впізнаєш не тільки себе, але й ще когось
у пустелі присутнього, чиє наймення торкати не сміє
язик людини, і перед згадкою про котрого досі
у грудях тремтіло щось, неначе останній осінній
метелик, котрий зими живу неминучість
у пустелі тіла викохує ще з раннього серпня.
Але від народження починати мучитись
людині усвідомленням невідворотності все ж нестерпно. І
лише коли шатро під самісіньким сонцем
у пустельні піски перетворюватися починає, ми
разом з ранками і ночами вплітаємося в часу коси,
і обмінюючись іменами, поволі стаємо Ним.
***
© Оксана Максимчук. Всі права застережені.