Оксана МАКСИМЧУК

БОРОТЬБА МІТІВ

Я чула, як ви ходили по лісі зі в’язкою ключів,
відчиняли дерева, випускали лісових духів.
Над лісом важкий ранковий туман висів,
неначе вологе дерево хтось палив і роздмухував

єдиний пуп’янок багаття, немов самоцвіт рожевий,
що на гранях своїх дзвін роси визбирує.
Я чула, як ви збивали росу із м’якого зела
і співали разом із птаством про покинуті вирії.

До цього я думала, що наша земля — то острів,
котрий, наче пліт загублений, пливе поміж хмарами,
шукаючи поверхні, до котрої пристати. Простір
між плотом і поверхнею, проте, всього лиш примара,

і тим саме нездоланна дистанція між нами і справжньою
землею, від котрої ми лиш осколок, не більше.
Але, може, земля — то осколок від нас. Важелі
правди і не балансуються повільніше,

аніж людства життя вливається в глечик,
із котрого молочний шлях виливатися продовжує.
Та виявляється, десь є вирії. І втеча
із одного шматка реальності на інший це щось, чого можна

досягти таки. Принаймні, птахам вдавалося
поза межі кільця, котрим лінія горизонту
простір окреслює, вилітати. Поверталася,
із перелітного птаства, проте, всього одна сота,

котра і складала пісні про вирій,
самотні та неймовірні, неначе роса в пустелі.
І хоча у пісні такі небезпечно вірити,
я мусила вірити. У піснях тих iшлося про землі

кольорові, неначе верети весільні,
про міста, у котрих навіть люди мають крила. І
про береги шовкові прозорих вод чийогось півдня,
про страшних звірів чужих лісів. Божевільні

від казок таких тимчасово одужували. Бо
усвідомлення збільшення простору нашого
і для них, і для вас, і для мене, як виявилось, було
і залишається єдиною зброєю проти часу.

***

© Оксана Максимчук. Всі права застережені.