Оксана МАКСИМЧУК

ЗМЕНШУВАЛЬНІ СКЕЛЬЦЯ

З того місця на товстім дивані, де ми так мало
сиділи разом, видно: синіють гори.
Там ніколи не сходило сонце. Сідало
теж завжди не там. Але незмінно гордо
я вивчала їх, круглих, велично голих,
таких височенних, що сніги ніколи
на занурених в небо верхівках не танули,
і упевнювалася, що ізвідти воно і постало,
те червоне розріджене сяйво. Недарма сови

відлітали туди, на нас пелехатими снами
виливаючись. І теплі дитячі стогони
у довгих білих сорочках псалми писали
на шибах запилених. Додавалося темного тим,
що місяць, коли ніхто не дивився, зникав
у іншому вимірі. Лиш крізь молочний рукав
неба ще проглядалися зоряні рани,
сукровицею золотою світ снуючи. Над нами
жовток космосу наливався Словом та пульсував.

Я знала, що і тебе ваблять ті дивні мандри,
що і ти відійдеш туди, де синьо, туди, де
початок світу повторюється, наче мантра,
котру не пізнати творінням. Але чомусь тепер
терпну, неначе тереном спутана. Якщо світів
так багато, як ти казав, то по чому пізнаватиму ті,
крізь які ти проходив, коли велетенські нарти
і по мене приїдуть… Те, що не відібрати
навіть часові, не стосується дару тіл.

***

© Оксана Максимчук. Всі права застережені.