* * *
Розбити дзеркало, що в тебе з часом
перетворилося б, і випити з його
поверхні тужну невмолимість віку
дозволено лиш тим, для кого небо
м’які блакитні вії опускає,
аби у них, неначе у колисці,
гойдати вибраних.
Забутися у раї
це рай утратити, забути рай,
себе у раї збутися, проте
це легше, ніж не бути, а
ставати і ставатись без упину
чужим собі, і з чужості ліпити
себе самого, щоб по тому знову
не впізнаватися, пізніти іншим
на сміх всім дзеркалам.
Бо повільнішає
ця швидкість перетворення, цей рух
самопізнання у невпізнанні
лише у протилежний бік, лише
за нашою спиною.
І мені
частіше сняться жовті ліхтарі,
і ти, висока, мов церковний спів,
ведеш когось за руку, і наш Львів
суцільне коливання світу й снива,
і в ньому все можливо.
І дитина
твоя, котру за руку ти ведеш,
це — я,
це, Боже, я
усе ж.
***
© Оксана Максимчук. Всі права застережені.