Василь МАХНО

ФОТОГРАФІЯ 1969 РОКУ

До фотографії треба було підстригтися
— так уважав дідо і ціла родина —
Тому мене приводили до сусіда — який перемовляючись з дідом — виносив з хати старе крісло старанно витирав його долонею — кричав на курей
і садовив мене — крісло було високе на тонких ніжках і мої ноги баламкалися над землею —
перукар оповідав що то крісло хтось привіз чи то з Відня чи то з Кракова коли повертався з Німеччини із заробітків — по першій войні.
Він виймав замотану в біле полотно машинку
кілька разів натискав на сріблясті ручки — скреготіли її металеві деталі —
щось продував — розчісував моє волосся і починав стригти:
чи то машинка була не змащена чи він тільки вдавав із себе вправного перукаря
але кожного разу коли він — мов шуліка — занурювався у моє волосся
в мене виступали сльози бо несила було терпіти скубання тієї машинки.
Десь за хвилин 15 — промордувавши мене — дозволяв встати й мацати вистрижену голову —
тоді була така мода: вистригали все — залишаючи клапоть волосся — який називали “гривкою”
навколо віденського чи краківського стільця лежали зістрижені пасма в яких уже порпалися кури.
— я знав про перукаря майже все: і що він покинув першу дружину — і що потім нажив дитину ще з кимось зі свого села —
— і що до нашого прибився нещодавно — одружившись із підстаркуватою дівкою — в якої була лише стара бабця — а дівка мала недобру славу.
Через те я не любив стригтися у нього, але дідо уважав його за доброго майстра.
Дідо запрошує його “на сто грам” бо грошей ніхто за це не бере
а його некрасива — але вже вагітна жінка — заповідає щоби баба прийшла силяти тютюн.
У мене за шиєю повно прилиплого волосся і я весь час знизую плечима та стрясаю його долонею.
У неділю по гостині — виходить на обору наша ближча і дальша родина — на фотографа чекалося довго — він спізнився і був не зовсім тверезий — Усі з родини стають один біля одного — надзвичайно серйозні — у святочній одежі й пильно дивляться у вічко апарата — кілька поклацувань — і готово.
Але моя баба кричить до фотографа який зібрався було йти геть що: треба сфотографувати ще малого.
І мене зачісують — поправляють комір сорочки — дідо застебає ґудзика аж під шию
ціла родина радить де краще стати.
я випрямляю — як вояк — руки — стримую дихання — готово: каже фотограф.
І чекає коли його закличуть до хати на могорич.
На кожній дитячій фотографії я був підстрижений і від мене пахло одеколоном.
Кінець 60-их:
саме тоді розлучалися батьки — здається — це було 1968 року.

***

© Василь Махно. Всі права застережені.