Степан ЛИТВИН

* * *

Цілує квітки миле сонечко жовтогаряче,
Безсмертник пахтить, зачаровують сон і ромен.
Замучена річка Ірпінь воскресає неначе.
Купання дитяче. Купайло гряде, як здавен.

Край гаю стрічаю новітню, замислену Мавку.
— Ходімо стежиною між мальовничих дубів!
Давайте співати про вашу Наталку Полтавку —
Цю пісню мій тато найдужче співати любив.

“Несла воду коло броду,
Коромисло гнеться.
Скажи, скажи, моя рідна мати,
Чи Петрусь вернеться".

Давайте співати, як з військом іде Сагайдачний,
Отой, що на люльку і жінку свою проміняв…
Я жінку і досі кохаю, а Вам щиро вдячний
За те, що Ви є, що ні разу я Вас не обняв.

Спасибі за те, що збудили душі ніжнострунність…
Згадалися любощі — ті, що несуть козачат…
Спасибі за те, що немов повернули у юність,
Коли зустрічав я найкращих у світі дівчат.

Стрічались, де танці, де любі вишневі садочки,
Де мріється Думич, де в’ється-хвилюється Рів…
Дівчат цілував…
І лічили зозулі годочки.
Дівчат зустрічав. Однієї лише не зустрів.

Тоді Ви родились, коли я навік одружився.
Нам вишили долі із різних ниток вишиття.
Немало кохав. Та невже відлюбив-налюбився?
Невже я не хочу кохати в цей вечір життя?

Спасибі за пісню, о зіронька дальня, Наталю.
Нехай Вас навідує щастя, Кохання зове!
В бору походжаю, співаю “Ой жалю мій, жалю…"
А сосни шумлять і до заходу сонце пливе.

***

© Степан Литвин. Всі права застережені.