* * *
Вмираюча річка і ліс поріділий,
Замучене море під небом пробитим…
Засмучені люди, тривожні, при ділі…
Усе нам призначено переробити.
Осліплі по бурі прозріли нарешті
Й побачили прірвище за прапорами…
О війни,
о голод,
о муки арештів…
О ниви в отруті,
о дуті програми…
Укотре народ, терпеливий напрочуд,
Судьбу чоловим, депутатам довірив.
Хай дехто занепад і крах нам пророчить,
Вчорашні раби — до джерел, мов до віри.
І вірити важко, й не вірити — злочин:
На землях багатих ми — бідні, відсталі…
Колись ми звернули на гіршу з обочин,
Міраж прийняли за осяяні далі…
Рвонулись, востаннє, напевно, повіривши.
Немає оновленню альтернативи…
Як добре: немає й закінчення вірша —
Далека дорога,
Незнані мотиви…
***
© Степан Литвин. Всі права застережені.