ПОВІЯ
Цікаво, як утворено слівце “повія”.
Повіялась розпусниця із казна-ким?
…Хита сердешну жінку: вітрюган повіяв.
Недуги нагинають з таланом гірким…
Дівча…
Любов у мріях, щастя
материнства…
Та вмерли мати,
батько,
старшенька сестра…
Зазнала забагато підлості, звіринства
І так замало — співчуття, добра…
О Боже, як вона співала й танцювала!
Як придивлялась до чужих весіль!
Сумна реальність наша мрії поховала.
Сичать нестатки і нещастя звідусіль…
Так хочеться завзято, чесно працювати!
Однак мовчить завод, недавно ще
гучний…
Повірила, що буде тільки ж танцювати.
Поїхала-таки в Мілан, у клуб нічний.
…Наснилося: вона — така, як Беатриче…
І радо під вінець би не один повів…
Наважилась: продамся раз, ну — двічі,
тричі.
А потім… навіть не признаюсь до повій.
Гай-гай! Довги…
Без паспорта….
Злі сутенери:
“Від нас нікуди, суко, не втечеш — затям!”
Чекала новоріччя, мов нової ери…
Але нема й нової сукні та взуття…
Коли тебе всього час-терапевт простука
І знатимеш: завжди так близько до біди,
Прислухайсь, як твереза плаче
проститутка,
Всю правду вислухай…
І лише тоді — суди.
***
© Степан Литвин. Всі права застережені.