Степан ЛИТВИН

ПРОТИ ВІТРУ

У відлигу ночі найглухіші.

Григір Тютюнник

Йду вночі снігами вслід за татом.
Три версти до скирти нам брести…
Вітер виє і гуде затято.
Ожеледдю дзвонять берести.

Наберем соломи і полови
(Як запарить для корови — з’їсть)…
Вітрюган, мов змій семиголовий,
Свище, наліта, метає злість…

Сторож, не повівши і бровою,
Ген до ожереду почвалав…
Батько був колись тут головою,
Головою мало не наклав.

Узяли тут німці з ожереду
Брата Колю… Не судилось жить…
Табори єжовські… Фронт і рейди
Месницькі…
В Браїлові лежить…

…В заметіль за батьком чимчикую.
Руку поміняв — і знову в путь.
Хуга ув обличчя — позадкую…
Б’є хурдига, не дає й дихнуть…

Ще мене вважають за хлопчину,
Не приймають в парубоцьку гру…
Хуртовина рве…
Перепочину
В Лукашевім затишнім яру.

Чагарець над яром. Предків поле.
Матері дідизна тут була.
З мамою картоплю тут пололи,
Як на сході десь війна гула.

А вернулись наші — відібрали,
Ще й шматок города відтяли.
Півдолинки (в зарість!) розорали…
Тож ми сіна мало припасли.

Звір-буран на гірку Чернишову
Нападає, рве, із ніг збива…
“Завтра, синку, підемо ізнову.
Не журися: виросте трава!”

Знов сніги глибокі забіліли.
Йдуть солому красти кріпаки.
А як в тата ноги заболіли,
Продали Маруську в Сьомаки.

Проти вітру з лісу пру поліно
(Трудно йти з відземком назадґузь)…
Лісе милий, дякую уклінно!
З отроцтвом навіки розійдусь…

Бачив перший сніг й останню кригу
(Як туман весняно нависав),
Дні у стужу, ночі у відлигу,
Про які нам Григір написав.

У відлигу ночі найглухіші,
Найгустіша обійма пітьма…
Значно більше в нашій прозі тиші:
Григора Тютюнника нема!

Не дружили ми — донині щемко,
Та сіяла приязнь нам обом.
Був ти з Олексієм Лукашенком,
Був у нас із Шуптою Дмитром.

Ми були по вулицях сусіди.
Стрінемось було у ранню рань…
Бідоньки у мене, а не біди
Проти бід твоїх, твоїх страждань.

Батько мій з катівень повертався,
А твого закатував ГУЛАГ.
Сиротою майже ти зостався,
Мозолями добивався благ.

В ремісниче — дев’ять верст снігами…
В голодовку мало не конав.
Був шляхетним навіть з ворогами,
А колег безчесних проклинав.

Завітав якось до видавництва
І з порога докорять почав:
“Ну й громадка тута — банда ница.
Бевзень учить, лиходій повча.

Мало тут, Литвин, людей порядних,
Путніх вас — ну кілька чоловік.
Не творці — льокаї для парадних.
Очі б їх не бачили повік!

Ой книжки поріддя це згубило!” —
По столу шарахнув кулаком,
Що дружив із рашпілем й зубилом,
З розвідним ключем і молотком.

“Цензори нас в’яжуть, мов ординці
Бранців, наздогнавши між отав…”
Отака розмова наодинці —
Не дослівно — як запам’ятав.

Кляв ти владу лженародну, Жовтень.
Навкруги неправда — як мовчать?!
Проти вітру все життя ішов ти,
Проти вітру намагавсь кричать.

Горя нашим людом пережито,
А тобою, Григір, — поготів…
Не схотів, не зміг у кривді жити,
До птахів небесних полетів…

Сніг найперший і останню кригу
Мо’, побачим у краях своїх,
Дні у скипень, ночі у відлигу…
Григір не побачить більше їх…

А дівчатка граються “у класи” —
Їм новели Григора вивчать.
Знали ми, що поміж нами класик,
Що в народах твори зазвучать?

У відлигу найглухіші ночі,
Найгустіша обніма пітьма…
Чи вділив ти раю Грицю, Отче?..
Чи й на небі правдоньки нема?

***

© Степан Литвин. Всі права застережені.