ОЗЕРНЕ ДИВО
Я знаю озерце на милій Волині.
На тому озерці ясна тишина.
А квітів немало в озерці донині,
А серце чарує найдужче одна.
То, може, й не квітка — трава чарівна.
У воду корінням, до сонечка цвітом.
Чотири листочки — мов тайна бринить.
Чотири листочки — мов сторони світу,
А полумінь цвіту бентежно горить
І рветься у небо, в огрому блакить.
Займаються квіти весною щоранку,
А папороть квітне — та спробуй знайди.
Марсиліє дивна, чи ти марсіанка,
Чи ти волинянка, царівна води,
Чи ти полонянка розлуки-біди?
А може, ти зірка, що впала світанням
І стати зорею не може ізнов?
А може. ти вірне, найперше кохання?
А може, остання, найвища любов,
Така неможлива, тужлива любов?
“Ні листу, ні цвіту не можна зривати”, —
Благає-шепоче ясна тишина.
Чи будеш довічно людей чарувати,
Замріяна квітко, сумна дивина?
А може, й не квітка — трава чарівна.
***
© Степан Литвин. Всі права застережені.