ГОЛОСИ НЕПОХОВАНИХ ВОЇНІВ
У північно-західних лісах Росії досі лежить багато непохованих воїнів, які захищали цю землю від гітлерівських загарбників.
(За російською пресою)
Над нами сосон шум, космічний рокіт.
Під небесами цілий полк лежить…
Ми лежимо вже за півсотні років
І нікому нас в землю положить.
Давно похоронив би навіть ворог,
Та зуби розгубив і відступив.
Давно не прилітає навіть ворон,
Давно ніхто й ногою не ступив.
Були ми не святими, а живими,
Жінок любили, ніжних і палких…
Були ми ковалями, їздовими,
Учителями в школах гомінких.
Ми із Орла,
ми з Тули,
ми з Алтаю.
Нам вісті з дому вітерець несе.
Ще декотрих в сімействах пам’ятають,
Других забуто, мов забуто все.
На Радуницю нам не служать тризни.
Собор ялин — то наш зелений храм.
Оборонили ми тебе, Отчизно,
А ти могили пожаліла нам…
Ми віддали життя, всю кров гарячу…
В могилу братську всіх нас поклади!
О нас не девы, а березы плачут,
Лишь иволги поют нам и дрозды…
Ах, курський соловей, ти — незрівнянний.
Без тебе ночі, дні, літа біжать…
Невже ж і справді, браття, росіяни,
Судилося нам вічно так лежать?
Невже ж і кості вітрюган розсіє?
Давно вже клюква з серця проросла…
Ми лишні в тебе воїни, Росіє?
Ти матушка чи мачуха презла?
Вже сосни: “Sos! Їх душеньки спасіте!
Хай сплять солдати в Шумі запашнім..”
А дома барди, як маленькі діти,
Горлають: “… за ценой не постоим!”
Ми заплатили спoвна в дні жорстокі.
Нас тут не взвод, а цілий полк лежить.
Ми лежимо вже за півсотні років.
І нікому нас в землю положить…
Відстояли ми далі неозорі…
О рать чиновна,
бездуховна знать,
Ми просто неба лежимо в дозорі,
А вам в позорі вічному лежать!
***
© Степан Литвин. Всі права застережені.