Степан ЛИТВИН

* * *

Ти розумна і добра, ти весела і гарна на вроду,
Та чи знаєш, дівчино, якого ти роду?
Ми жили споконвіку — над Россю, над Богом,
Славутичем.
Ми не зайди — поляни й древляни, ми тиверці й
уличі.

Ми плекали наш сад, ми творили мелодії гусельні.
Ми справіку жили. Звались предки русинами й
русами.
І сіяв Київ град, між великими сяяв столицями.
Ярославни були у державах Європи царицями.

Дивували ми світ і соборами, й плужною крицею,
І книжками, і медом, й золотою, мов сонце,
пшеницею.
Шляхом волі пішли б ми — новими, як день,
доріженьками,
Та змагались віки із сусідами, із воріженьками.

За Богдана (Алеппський Павло, подорожній
священик засвідчує)
І селянки читали й писали, траплялись між ними й
освічені.
Не шукаймо листів тих жінок — мов листочки, навіки
утрачені.
Лиш зостались пісні Чураївен, уже покріпачених.

Супостати обсіли. Страждали ми, люто покарані.
Нам ламали хребет, виривали язик “браття”-Каїни.
Напували нас трійлом, підступно брехливими
чарами -
І нащадки Трясила в неволі росли яничарами.

Пустоцвіти й сьогодні зростають із доброго кореня,
Та народ не загинув. Не вмерла країна нескорена.
Україна нова, незалежна — ще тільки рождається.
Як страждає народ, як нелегко народ
утверждається!

Селянин догрібає соломку і триннячко вилами,
А довкілля гуде іномарками, повниться віллами.
Наступає зима, притискає і кривдить морозами,
В нас нічого нема: розікрали усе й повивозили.

Нас годують примарами, напувають підступними
чарами,
Богунові нащадки й сьогодні ростуть яничарами.
Та народ не вмира — буряки проривають поляночки
І співають про волю синьоокі, мов льон,
волиняночки.

Рушники вишивають коханим палкі полтавчаночки.
В старожитнім таночку чарівно пливуть
подоляночки…
Хоч бідує народ, хоч народу ще гірко страждається,
Та нова Україна у муках великих рождається.

***