Ліда МЕЛЬНИК

ЖОРЖ САНД.
ПОСТСКРИПТУМИ.

Вчора був дощ. Я вперше в сльотавім Парижі.
Де ж твоє сонце, одверто-зухвалий світ?
Де твої погляди, сласні, чуттєві і хижі?
Я молода. Мені дев’ятнадцять літ.

Я авантюрна. Покинула чоловіка.
Встигла вже навіть зрадити двійко коханців.
В мене талант. І амбіцій, амбіцій без ліку!..
Наче прихистку шукають слова-вигнанці.

Чого хотілось? Слави і вина.
Минають роки. Все таке муруге.
Дзвенить. П’янить. В Парижі знов весна.
Пишу. Палю. І задивляюсь в тугу.

Вино вип’ють. Слава обридне. Скоро.
Сльози безсоння прилипнуть до сірих повік.
Що тобі лишиться, хтива, безумна Авроро?
Перо. Папір. Зрештою — Фридерік.

Буде Майорка. Прелюдія номер п’ятнадцять.
Шопен провінційний. Марить, що вже в раю.
Він в апогеї. Значить, нам час прощатися.
Знаєш, я навіть ледь-ледь ще його люблю.

Боже мій, що за траґедія?
Досить звично.
Справа не в честі і навіть не в іменах.
Деколи пам’ять напіврозмиє обличчя,
І залишається присмак терпкий на вустах.

Час всепрощенний. Нащо зайвих мук?
Такі безумства западають у сторіччя.
Кого любила до безтями рук —
Тепер кохаю дрожем передпліччя.

Все буде просто. Щемливо. Трепетно. Гарно.
Шопен помре. Тужитимеш тиху мить.
Очі йому не склепиш. Забракне шарму.
Крихкість жалоби завше тебе шпетить.

Ти озиралась хоч раз? Ти шукала собі опори?
Душу скрижить недоспівана самота.
Що тобі лишиться, сива, забута Авроро?
Вічність.
Безодня.
Впокорена суєта.

Мене збагнуть крізь призму хронолоґій.
До ґеніїв не прийнято звикати
В історії багато аналогій —
Я в неї увійду без дублікату.

24.02.1993

© Ліда Мельник. Всі права застережені.