Ліда МЕЛЬНИК

ЕҐО І ЦЕНТР

ТРИПТИХ

Та все ж, немов у бернсівській баладі,
Я проросту крізь глинища руді
В якійсь новій і кращій із Шотландій
Хоч, зрештою, на біса я тоді?
В. Олейко.

Частина права. ЕҐО.

Щодня собі шукаєш невідтворене,
Хоч, зрештою, яка у тому суть?
Всі істини давно були повторені.
Усі шляхи до Риму приведуть.

Розважено від альфи до омеґи,
Хоч, зрештою, яка у тім печаль?
Я проросту своїм зухвалим еґо
Над рампами ошкірених проваль

І осягну предтечу самоти.
Хоч, зрештою, яка у тім розрада?
Якщо до сонця надто довго йти —
Воно колись залишиться позаду.

ЦЕНТР

Я купаюсь в ранковім тумані.
Я молюся далеким хрестам.
В мене очі скляні і безжальні.
Що я світові тут?
Що я там?

Що я — жінка, дощ чи поет?
У приреченім осторонні
Тиха ніжність гусне, мов мед
І скрипалить моїм долоням.

І хмелію між млива облич
Несягненною досі владою.
Переплівши між коси ніч,
Прокидаюся вперше — Ладою.

Частина ліва…

Сей Вавилон був завше не для нас…
Тут тінь твоя пошерхла і загливіла.
Тут мій портрет — верлібровий анфас
( У цьому ракурсі душа ще не посивіла).

І де мій трап?
І де моє начало?
Роки ідуть, немов на ешафот,
Слова прирікши на таку опалу,
Що їм вже не до ґонґів і марнот.

Життя станцює свій химерний “денс”,
Мої вірші тихенько підмугиче…
В кінці кінців, який цим римам сенс,
Коли у них нема твого обличчя?

***