ІДУ — НА СМЕРТЬ, АБО — НА ПЕРЕМОГУ
або свіжосуб’єктивні розмисли-мислі на новітню книжку свобідно-незалежної української поетеси Надії Кир’ян „Вечірня жінка і ранкова жінка”
Так, саме так, скажу я вперше і повторю вдруге, вдесяте і всоте: Надія Кир’ян — незвична, неузвичаєна, неприручена жодною владою, жодним чоловіком поетеса. Вона — навіть нестандартно-трагічна в своїй життєвій біографії. Сам був свідком її юного, злетно-стрімкого і передчасово-обірваного творчого начала, початку, розвою, розквіту і квіту.
Незабутньо-серединні 60-ті роки ХХ українського літературного століття…
Уже, ламаючи соціалістично-комуністично-іржаво-дерев’яно-дубові костилі-костури-милиці-палиці-палички-дороговкази, в українську літературу стрімко влетіли-увірвались нестандартно-незвично мислячі молоді, хуліганисті, одверто-розкуто сміливі і несхожі на живих літературних перелякано-обережних крісляних метрів-сантиметрів, скаженим, молодечим українсько-тичинівським вітром влетіли в стандартно-ряскою поряснілу літературу різнофактурно-обдаровані Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Євген Гуцало, Віталій Коротич, Іван Дзюба, Іван Світличний, Ігор Калинець, Василь Стус, Іван Бойчук, Роман Корогодський (список довжити-видовжувать), але сю новітню літературну хвилю-шквал уже не можна було зупинити переляканому тодішньому КДБ, бездарним літерпрацівникам бездарних літературних видань… Тодішня, углавлена непохитно-мудрим головредом Павлом Загребельним, українська ”Літературна газета” оддає цілі сторінки невідомим тоді авторам — Миколі Вінграновському — „З книги першої, ще не виданої”, Іванові Драчу — „Ніж у сонці”, Віталію Коротичу — „Запах неба”, щедро друкує й інтригуюче цікавих поетів, які, на жаль, пізніше не виправдали ”акумуляторних надій”, як Микола Сингаївський, а чи Василь Діденко та ін.
Західна преса теж не дрімає — в Парижі виходить потужна, міцна антологія Емануїла Райса „Нова літературна хвиля на Україні”, а в Нью-Йорку доскіпливо-філософічно-фільтруючий поет і літературознавець Богдан Кравців буквально „випльовує” в загороджений український „літературний табір посиленого режиму спецнагляду” могутню антологію „60 поетів 60-х років”.
То був золотий час, заінтервалено-затриманий іще од років „українського розстріляного Відродження”. Так, то був — „неповторний час…”.
Цей час мені чимось нагадує французького художника Хоппера, який разом із своєю дружиною Джо Жефін в трагічно-українські 30-ті роки зумів іти супроти „мистецького вітру” і творити своє власно-бачне мистецтво, що стане пізніше загально-національною окрасою… От де справжня творча особистість бере на себе більше, аніж загально-покірна маса, от де і коли, і як виявляється мистецьке поводирство і пророцтво, коли рентгенівсько-промениста постать єдиного художника „висвічує” і час, і епоху, і себе…
Так-от, і Хоппер, знаючи напам’ять геніального поета Верлена, маючи неповторну англосаксонську стриманість, будучи також і неповторно-нудним, уперекір усьому витворює безповоротно-неповторні мистецькі шедеври, він малює порожні дороги, забиті порожні вагони, страшний, оголено-розпечений захід сонця на залізничній колії. Наприклад, в геніальнім „Готелі при дорозі” постає видиво незрозумілої красивої самотності: чоловік читає газету, а Вона „пробує” клавіші піаніно, а на підвіконні — „сплетена пара”, облита-залита-засипана місячним сяєвом (се — як Благовіщення навпаки). Се можна, правда, сприйняти і як абсурд, як і донинішня назва театру російської драми імені… Лесі Українки…
Отож-бо і тодішні „шістдесятники” творили епоху через себе — і — навіки.
„Ще не було Епохи для поетів,
Але були Поети для Епох…”. (Ліна Костенко)
„І бралась попелом солома
Під колір сивої красивої коси…”. (Іван Драч — про голодомор на Україні)
„Іхтіозаври в кабінетах
Понаїдалися й мовчать” (Микола Вінграновський — про номенклатуру ЦК КПУ)
„Поете, вмій шукати і чекати:
Найкращий вірш ще ходить на свободі” (Ліна Костенко)
„Ради Тебе перли в душу сію,
Ради Тебе мислю і творю.
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з Тобою говорю!” (Василь Симоненко — про Україну)
„А я радію, піт утерши
Пополотнілою рукою,
Це у житті моєму — перший,
Кого повів я за собою…” (Микола Холодний, про агента-слідкаря КДБ)
І, як не дивно, не зупиняючи прорвану літературну греблю, малаланчуківсько-щербицьківська братія складає „чорні списки” на виключення з Київського університету ім. Т. Г. Шевченка „націоналістів-літераторів”, тобто „інакомислячих” молодих і цікавих, іще майже нікому не відомих літературних постатей…
Саме з мого курсу, філологічного факультету за „інакомисліє” виганяють-виключають згадану вже Надію Кир’ян, мене, Петра Марусика, а з інших курсів Василя Голобородька, Василя Рубана, Віктора Кордуна, Миколу Воробйова, Станіслава Вишенського, Михайла Григоріва, Миколу Рачука, Анатолія Сірика та ін… та ін…
Але вказані вище імена нанині стали окрасою української літератури, а Василь Голобородько і Микола Воробйов — лауреатами Національної Державної премії ім. Т.Г. Шевченка.
Але ж вказані вище поети будуть заборонені до друку на Україні на 20 років, навіть у районних газетах. Більшість авторів була змушена друкуватись на Заході і то — під псевдонімами.
Трагічно складається доля і в самої Надії Кир’ян. Вона вступає на іспанське відділення Київського інституту іноземних мов. Але „недремне око КДБ” і тут знаходить її, і Надію знову виключають з вузу. Вона кидає Україну, їде в Росію, закінчує Челябінський політехнічний інститут, виходить заміж, народжує дітей, повертається знову на рідну вкраїнську землю.
Навіть в отсім короткім біографічнім профілі просвічується міцний і потужний характер Надії Кир’ян як жінки і як поетеси. З величезним трудом вона виношує-видає порізано-укорочену свою першу книгу віршів…
Але от нинішня книга Н. Кир’ян „Вечірня жінка і ранкова жінка” — це своєрідний творчий подарунок прожитого-пережитого, вимушено-вимученого-виношеного, але саме — свого-святого-незабутнього-непереробленого-невпокореного-непідробного-незнищенно-одиничного в таланті, в часовім вимірі і розмірі, в розмаїтті слів і сліз в унеславленні чужої, ворожої, несправжньо-здобутої слави.
Ви гляньте, як дивиться Надія Кир’ян на світ, на себе і на жінку увечірнену і зранковлено-зранено-зраджену і вславлену власним і чужим словом. Подивіться навіть на часовий вимір поетеси — звечора-ізвечір’я поетеса йде до ранку-ізранечку. Час іде не вперед, а назад — од теміні до сяєва. Отак колись і я на Далекім Сході, на кордоні з Китаєм — в Амурськім Благовіщенську — в Будинку офіцерів — поставив спектакль „Ромео і Джульєтта” з унікальним поворотом і розворотом сценічного сюжету — вистава вибудувалась і відбулася саме так: початок — сцена смерті, фінал — перша зустріч Ромео і Джульєтти. Тобто час — навпаки — од смерті до життя, до осяяння святості.
Надія Кир’ян навіть і в хаотчно-політичнім українськім передзимів’ї, вглядаючись у небо, просто і чітко виказує:
До хат українських летять ластівки,
І прийде весна в Україну — таки…
І отсі легкойдучі слова Н.Кир’ян сказала ще тоді, коли українська політична ситуація стояла вже не на розхресті, не на перехресті, а на самому хресті:
Це просто гра — здавалося спочатку,
А вийшло — долі кинула перчатку.
Була дуель. І вражень не замало.
Мене ця доля ледве не зламала…
Веде у небо голуба дорога,
Іду на смерть, або — на перемогу!
Надія Кир’ян не розгублено, а напівчутно і чесно, перебуваючи в екстремі, робить „вибір координат”:
Коли безчестя навкруги,
Не діє право,
Коли летить у тартари
Твоя держава…
Усвідомлено чує і знає, відчуває, вірить, що „жить без Бога в душі — це страшніше стократ”, а хто так живе — це „мерці із камінням на плечах”.
Прагне побутися страху, бо „ творить страх із людини сомнамбулу хвору і тому я кажу: найстрашніше — це страх”. Страх — навіть страшніший за смерть: „не ляка мене смерть, бо смертельно ненавиджу слово, бо для мене в житті найстрашніше — це слово:боюсь”.
Поетеса не вирівнює себе, не вмпрямлює, бо вона не вміє, не може, не хоче бути анітрішечки згорбленою постаттю, їй видно навкружно, що і як діється і дещицю вини бере й на себе:
Знов з людини знущаються слуги диявола вірні:
Всі хапуги, злочинці — цей символ доби.
Та не тільки вони — винні й ми, бо покірні,
Та не тільки вони — винні й ми, бо раби.
У щонайвищих виявах душевної тривоги Надія зізнається: „сама собі будую лабіринт, в нім стін нема і виходу немає…”. У ній пульсує отака незрозуміло-зрозуміла „євгено-плужниківська” рівновага, а не розгубленість, страх чи втома. Поетеса розуміє й не розуміє, знає й не знає, але — щонайвище і щонайсвятіше — чує і відчуває:
З яких часів, з яких світів —
Не пригадаю.
Живу в тобі, а ти в мені —
Я відчуваю.
Клубок до горла підкотивсь
Тугий, гарячий.
Я вже не плакала сто літ —
І не заплачу.
Надія Кир’ян приторком пальця може оживити залізо, переплавити його в олово, і навіть смертельно-мовчазний телефон явить нам страшну, уявну, але насправді живу чи оживлену картину, епізод із тої настроєвості, якої б краще не було, чи, не дай Боже, аби щось подібне повторилось:
Пронизує блискавка праве плече.
Торкнусь телефона — морозом пече.
А диск телефонний, мов срібний екран,
Де вставлено кулю — одну — в барабан.
Рве тишу на шмаття уявний дзвінок,
Мов палець, що тисне на срібний курок.
Віддалено, але емоційно-образно отсі рядки нагадують фрагментарну вибуховість андрійовознесенських надривних слів про самогубство Маяковського і — особливо — отой вогненно-холодний револьвер.
Надія Кир’ян неадекватно-неадекватно, од срібногарячої ніжності може раптово і стрімко перейти до чіткого, безапеляційного неспростовано-неоправдано-невиправданого
вироку, не сприймати якого — марнота з марнот:
Ніхто не винен. Тільки час.
Між нами довгі коридори.
І вже не порятують нас
Ні адвокат, ні прокурори.
Я вже якось уголошував, що в історії української інтимної поезії єсть своєрідні маяки-взірці, як сосюринське „Так ніхто не кохав”, максиморильківське „Лист до загубленої адресатки”, симоненківське „Я тобі галантно не вклонюся”, „Тринадцять руж під вікнами цвіло” Вінграновського „Балада про перса” Івана Драча, а чи — навіть і моє найкоротше, із двох рядків: Ну яке мені вишептать слово, чи, може, найкращим я вчора одцвів?”. З французького лауреата Нобелівської премії Луї Арагона я взяв би: „Не зникай, куди зникає волога, стікаючи по віконному склі”, а в неповторної Марини Цвєтаєвої: „Любіть мене хоча б за те, що я колись помру…”. Єсть такий унікально витончений, вирізьблений, щемливо-душевно-графічний шедеврі в Надії, який, я впевнений у цьому абсолютно, нікому вже не повторити:
А клен горів.
І я горіла.
Я вся була
Як свічка біла.
Палив той клен
Осінню вроду,
А я пила
Вогонь, як воду…
І хто горить,
І хто згоряє —
Нічого я
Не пам’ятаю…
Поетеса також прагне чистоти, білості, сніжності, квітковості, розквіту і розвою душі:
Довго шукаю — вірю, знайду
Там, де стоять на сторожі тополі,
Чисту криницю у чистому полі,
Чисту криницю у білім саду,
а далі вже як рефрен-висповідь Н. Кир’ян:
Все мені сниться
Чиста криниця
В місячнім сяйві у білім саду.
Нерозривність, нероз’єднаність справжньої нічно-ранкової жіночості, нерозгаданість і нерозкрита невідкритість справжньості загубленого, втраченого, нездобутого, але вічно-невтраченого в миттєвості і таїні часу і настрою — се як крок і крик душі поетеси:
Вечірня жінка — це ранкова жінка,
І час між ними лінію змива.
Хвилинка зблисне, ніби намистинка,
І хмаркою по хвилях відплива.
А що ж треба поетові? Слави, визнання, всеупізнаності, вседосяжності, єдності з природою, а може просто:
І не так мені вишневої гілочки,
Як крапельку щирості.
Колись, давно іще, 1965 року журнал „Дніпро” №4 опублікував був унікальну статтю скандального на той час літературного критика Івана Дзюби „У дивосвіті рідної хати” про „зарубану” видавництвом „Молодь” книжку Василя Голобородька. До речі, це видавництво „уславилось” тим, що воно з великим „цекавеелкеесемівським” успіхом викинуло з плану і мою книгу „10 листів до ластівки”, „Зачіску бандури” Станіслава Чернілевського, „Запах ожини” Миколи Воробйова, а також і книгу Надії Кир’ян „Роса на крилі”. І саме стаття Івана Дзюби з розстані відшумілого, втраченого, але не знищеного часу навіяла мені якісь дивні і давні паралелі поміж творчістю Василя Голобородька і Надії Кир’ян. Незгасле „хатнє віконце”, незбуте і незабуте щастя бути малим і майже дорослим, палюче сонце приторку до підошов дитячих ніг, соняшні колеса залізних обручів од воза, якими ми „викочували” своє дитинство з вулиці до вулиці — на поле, в степ, у свою ранню тайну дорослість. От і саме тут, в новітній книзі Н. Кир’ян спірально-магістрально переплелося давнє, дивне, журне, рідне і неповторне з уже всталено-зрілим, зримим і власно-зрозумілим досвідом світу і самого себе в цьому світі:
А на покрівлі як на те
Мох так фіалково цвіте.
(„Стара хата”)
Або ж як артистично-афористично „вбиваються в пам’ять ”надійкокир’янені” слова:
Він служить всім. Тому без тину
Нема вкраїнської хатини. („Тин”)
А як хочеться зацитувати, заяскравити, озвучити такі абсолютно кінематографічні рядки поетеси. Мені здається, що вони вже стали (наче там і давно вже стояли) в непридуманій і невигаданій, а живій ліричності справжньої української поезії:
І синій сум, і синій плач жоржин,
І в сутінках вечірніх синя хата…
Немов так мало, але так багато,
Що задля цього варто жити й жить…
Коли б не три тополі на межі,
Та півень, голосистий і пихатий,
Та в сутінках вечірніх синя хата,
І синій сум, і синій плач жоржин.
(„Рідне”)
Материнсько-батьківське, полтавсько-шишаківське начало всіх першовитоків і біотоків виривається зачудненою енергією, зачарованістю поетеси, де спогад і реальність буття воістину злились воєдино в незамінно-незмінну і безмірно чуттєву чисто психологічну картину — відбиття тиого стану душі, який опідвладнений лишень справжньому поетові:
Сто чортів у мені сидить,
І колись я однак помру.
Але все — волошковий дим
Від твоїх неповторних рук…
Я стежинку ту стережу,
Де берізка — білий маяк.
Дикі крні в пітьмі іржуть,
А над лісом — хустка твоя —
Мамо, мамо…
Або ж як весняно-вибухово, міцно, пружно, потужно-ніжно, невловимо-щемно-видимо, по-жіночому — чисто молитовно виговорює, вишептує випестує Надія Кир’ян отакі слова:
Цвіт загадковий, світ загадковий,
Світ пелюстковий, ніжний мій світ…
Вишня-матуся, вишня-бабуся
Радо стрічають мене край воріт.
У Надії Кир’ян єсть одна велика перевага в зрівнянні з іншими поетами: вона позбавлена чужих літературних впливів і натомість має власне українське обличчя, вона вражає вибуховістю власного настрою і стихійним розвертом-розворотом, вона — мрійливо-спонтанно-одсповідна, вона живе власносвітом, повним суперечностей і несподіванок, отж і виповідає правдиву повноту життя, або коли і говорить про любов, впроваджує до своєї лірики напівдогадливі, напівнатякові тривіальні слова, вона зіноді, а іноді й часто — описує, а тоді й обіймає найрізноманітніші психологічні явища, стани життя, але так чисто і так уміло, як уміє тільки вона — Надія Кир’ян — своїм надзвичайно проникливо-примхливим взором, а подекуди Надія-поетеса відчуває неминучі — і неминущі радощі життя і виповідує їх з легкістю птаха та гнучким, витонченим, граційним висловом. Одначе найрадше дається їй поривати френезії, настільки вибухові, що зближується аж до найвищопоезоекстазного стану душі. Вона, одначе, упаралельнює, як і колишній — і вічно сучасний Юліан Тувім — ставить собі за завдання зобразити своє життя як „вічну змінчивість у свічній одноті на цоколі душі” (Юліан Тувім).
Поетичний талант і жіноча відважність Надії Кир’ян уможливили її саму порушувати найрізноманітніші теми — і що найголовніше — в найпрерізніших формах і поезообразах. В її поезії є найбільша свобода та найбільша безпосередність. А це, мабуть, і є щонайголовнішим у творчості справжнього митця. Все тішить і вабить Надію: село, поля, луги, ліси, жоржини, дощі й соняшна жара, жінки, одгаслі і близькі образи чоловіків — все отсе нагадує нам чітку і світлу боротьбу поетеси начебто (так-то видається углядом збоку на всю її творчість) з уявним — чи-то існуючим — Діонісієм — богом розкоші і жадоби. Надія Кир’ян в легкій формі метафор і порівнянь описує все, що виповідають підсвідомі стани душі, легко й вдало переходить до опису краси природи:
Де пахне сіном лагідна вода
І де качки — за зграю білих лебедів.
(„Відв’яжем човника”)
Дивовижно — все отсе просто унікально, якщо — не геніально!
Недаремно ж Н. Кир’ян усесвітньо заявляє одверто, гордо, однозначно:
Я живу світом не вашим,
Я живу світом багатшим.
І вже класично-цілеспрямовано, по-шевченківськи-симоненківськи викредовує, філігранить, ліричить, магізує своїм несподівано-точно-раптовим словом:
Тут не поможе ні настій ромашки,
Ані міцний одвар зі спориша…
Хворіє мій народ. Давно і тяжко.
Болить йому покручена душа.
Надія Кир’ян не манериться і не губиться серед нинішнього розвою українських поезошкіл та літературних напрямків, не входить, не влізає в хащі привхідних-привнесених футуропрерій. Просто поетеса знає собі ціну. І не потребує рекламних , анотаційних агітувань — запрошені до столика власної Поезії за чашкою міцної кави.
Поезію Надії Кир’ян можна трактувати як документи душевних переживань. Може навіть здатися, що поетеса вагається між чистим естетизмом і громадськими нахилами душі, але ж у найрішучіший момент вона готова стати на раптове ешафотне питання:
Чи завтра тебе коронують,
Чи знімуть скальп?
А далі ще Н. Кир’ян як поетка поволі, але певно йде по шляху до вічної Правди й Краси, щоби під Осінь Життя стати може найрішучішою в наших часах виразницею національного пафосу в українській поезії. А ще мені видається, що книга поезій Н. Кир’ян „Вечірня жінка і ранкова жінка” так укладена — циклово і змістово, що тон цілій збірці надають ось такі душевні переживання й конфлікти поетки: конфлікти між поетичним натхненням і буденщиною життя; інтимні, особисті переживання, степеновані до рівня життєвої трагедії на чуттєвому тлі; національні мотиви і стіна соціальної байдужості — відчуження, несприйняття. Я б навіть назвав чи сказав таке: за своєю формою — це наче розгублені листочки, розкидані часом — і в часі — частково знайдені, чи поновлені поетичною пам’яттю — все отсе і є правдивий вітер теплої поезії, вірний відбиток життя душі. І в цьому єсть велика вартість отсих видертих наче з глибини душі незгоріло-поновлених „розгублених листочків”, з яких можна відчитати зворушливу своєю щирістю драму Людської Душі, яка від Дитячої Щирості переходить до Молодечого Шукання себе в собі і в світі (Україні).
Це як останні промені сонця, яке заходить, повні особливого чару і тремту, бо все, що гине в надвечір’ї, увечері, вночі кидає свій останній блиск і звабу, опромінює втрачене, згублене, аби жити далі останнім враженням Душі Митця.
Читаю цю книжечку Надії Кир’ян — і задума налягає на душу. Виринає виразний профіль людини, її Життя, Боротьба, Спротив до фальші, сірості, мізерії. Так можуть діяти на читача лишень книжки невишуканої форми, але зате повні інтенсивного, глибокого духовного життя. Своєю людською теплотою й силою ця книжка перевищує не одну збірку так званих розмаїто-вишукано-мистецьких, пройнятих льодяною кригою безособово-скутих поезій. Бо в ній чуємо і відчуваємо дух людини, яка наче говорить сама про себе: сьогодні, коли перечитую отсі розгублені в часі пожовклі і білі листочки, наче листя весною і восени, то здається мені, начебто я йшла збоку і гляділа-дивилась сама на себе. Отак мені видається. І отсе мій погляд на книжку Н. Кир’ян збоку. Од самого себе. Бо це жар поетичного серця і сліз гарячих, бо це погляд з минулого і сучасного, коли, не соромлячись нічого, видно на повний зріст-розвій справжнє поетичне „я”.
Є в книжці Надії Кир’ян вірш дивовижної сили й простоти, сам по собі унікальний, писаний, мабуть, єдиним дихом-видихом. Це — „Художник” із присвятою „моєму дядькові, миргородському художнику Г.Ксьонзу (навіть прізвище в художника насправжки священно-біблійне).
Був дядько земний, не вірив в дива,
Не міг ні чути, ні говорити.
Він ходив по селах і малював —
І то був єдиний зв’язок зі світом.
Цей вірш — як розвій-оповідь про земну, чистовільну творчість, народжену втрудженими дядьковими руками і небайдужими очима:
Він малював криницю без дна,
Жінок із відрами, що її обступали.
І прикипали фарби до полотна,
Як дядько до життя, прикипали.
І першим цінителем його творчості було… Небо:
І небо підбігало під самі стріхи, Зацвітало коровами і будяками…
Цей вірш — це своєрідно-чиста оповідь-біографія невідомого земного чоловіка з невідомо-невиставковими картинами, але як міцно і точно поетеса увершує кінець його життя найлаконічнішим некрологом-поезоепітафією:
А потім тихо заснув, дійшовши межі,
А фарби і пензлі притулились до нього.
Взагалі у Надії Кир’ян конкретика пейзажова, точність, рельєфність портретна — породжують нерозмиту, живу реальність, навіть одірвано-перервану часом, але поновлену і реставровану поетичним словом.
Бабуся сидить на криниці —
Навіки зупинена мить.
Велична, як скіфська цариця,
Бабуся моя сидить.
Красива, молодша за мене,
Мій батько — малесенький син.
Із гіллям вишневим зеленим
Схилилась бабуся на тин.
Надія Кир’ян навіть на розстані кілометрів і часу уміє так подати найдорожче, найближче, але вже відбуте із життя, що можна тільки подивуватись наново створеній святоземній картині одгулого-одшумілого життя:
Мамині долоні пахнуть криничною водою гарно,
А батько докурює над шахами двадцять третю цигарку —
і вже як вибух, вистриб і якась неможлива легкість — закінчення цього вірша:
Коли у Києві буде калина цвісти,
Напишу квітками на листі додому мішок листів.
Не знаю, хто б із діючих поетів отак би просто і чітко ударив по струнах душі.
А яка дивовижно-вихоплена, збережена, пам’ятна орнаментика, розвіяна, як дим, спинність-зупиненість миті, де світиться прощання не із землею літака, а прощання щемне із самим собою поета:
Коли відлітає літак,
Залишається білий дим.
І під вікном отам
Сліди…
Але поетеса вміє бути іншою, можливо, комусь і незрозумілою, коли вона виривається з полону класичного вірша:
…А дим набивався в горло,
розтікався по руках,
і ніяк не знаходив виходу.
(„Гірка цигарка”)
А як спокійно-мудро через одгорілий час поетеса одізвалась на невихід своєї першої і другої книжки:
Дмитрові Чередниченку — редакторові моєї першої збірки — з нагоди 30-ліття невиходу в світ
ПРИСВЯТА
Не вийшла в нас книжка ні перша, ні друга,
Але я в ту пору знайшла собі друга…
Надія Кир’ян наче каже нам, що якщо ти молишся, щоби нагодувати своє тіло, то чому ж ти не молишся так само, щоб нагодувати і приодіти свою Душу, бо ж хто переступає Божі заповіді, з ним діється подібно як з рибою, спійманою на вудку, або як з поїздом, який зійшов з колії, бо одне з найбільших благ і болей людських на отсій землі — це Співчуття:
Найкраще почуття — це співчуття.
Це спів чуття і це — дарунок Бога.
Допоможи — у цьому сенс життя,
Якщо комусь потрібна допомога.
„Співчуття”
Поетеса прекрасно і трагічно усвідомлює нещадність, невчасність, але ж і святість, і вічність свойого життя:
На землю, де я нині тільки гість,
Де я цвіла, любила і співала,
Мені Господь послав Таємну Вість,
Щоб за землею я не сумувала.
Сумний і чарівний світ поезії Надії Кир’ян — тут владарюють і дитиняча щирість і щедрість, і трагічно-калейдоскопічна ураганність нещадної долі, і мужня, аж надто нежіноча мужність і мудрість, смілива впевненість у собі, в без боязні приймати і сприймати життя таким, яким воно є, було і якого вже більш не буде ніколи, коли „душа уся, як на долоні. О цей коктейль, п’янкий, немов полин. В нім є солодкі пахощі півоній, акація, черемха і жасмин…”.
Це вже як підсумок прожитого, пережитого, перестражданого, загубленого і знайденого, всього невідбутого, але відбитого у дивовижнім, поетичнім, пам’ятливоувічненім і святім земноперебуванні на сьому світі:
Мені ще так гарно в житті не було,
Хоча моє літо ув осінь спливло…
Така раптово несподівана обірваність поезорядків обіцяє нам цікаві і дивні зустрічі з Надією Кир’ян іще попереду — і в сонячні, і в грозові дні. Недарма ж поетеса сама один із розділів своєї новітньої книги відбила словами: „Я відвойовую собі життєвий простір”.
***