ХУДОЖНИК
Моєму дядькові, миргородському художнику Г. Ксьонзу
Був дядько земний, не вірив в дива,
Не міг ні чути, ні говорити.
Він ходив по селах і малював —
І то був єдиний зв’язок зі світом.
Дядько просто й немудро жив,
Ходив у старій сорочині потертій,
Та над усе у житті дорожив
Фарбами і мольбертом.
Легко ішов по дорозі крутій,
Не боявся ні сонця, ні зливи.
Дядька впізнавали сільські півні
І на його честь кукурікали галасливо.
Він малював криницю без дна,
Жінок із відрами, що її обступали…
І прикипали фарби до полотна,
Як дядько до життя, прикипали.
І небо прибігало під самі стріхи,
Зацвітало коровами і будяками.
Дивувались сусіди, забувши про лихо,
І милувались дядьковими руками.
А він простував через села, рідні й чужі,
Не минаючи на щляху ні одного.
А потім тихо заснув, дійшовши межі,
А фарби і пензлі притулились до нього.
***
© Надія Кир’ян. Всі права застережені.