ЛІТОПИСАННЯ ЗИМ
2.
Осінь — сходження на гору.
Цю важку, родючу пору
Ти назвеш моїм ім’ям.
Між завмерлих водограїв
Розпізнаєш — заспів зграї
Одинокої зів’яв.
Так твоє сум’яття в’яне…
Осінь… Оплива туманом
Ця гора, немов свіча.
Але не зійти на неї —
Поіржавити у глеї
Сонцем кутого меча.
Там із маківки побачиш
Світ, напровесні їжачий,
Де легкий твій крок спішив.
Де племен гарячі душі
Травами вкривали сушу
Всю, що ти собі лишив.
Звідтіля одна дорога,
Мов струна — туга і строга —
Вдаль долинами веде.
Там у перших сніговіях
Місто, що спасе й зігріє,
Притуливши до грудей.
Там твій дім — твій сон одвічний,
В кожнім закутку сторічнім
Голос твій, як вітру гра.
Там зачаєна в чеканні
Пісня, вся така остання,
Ніби осені пора.
***
© Оксана Куценко. Всі права застережені.