* * *
Ти зрадливіш любові,
яка тебе ще не знайшла.
Ще освідченням білого сонця
не впала на губи.
За останнім парканом — той сад,
що чекає тепла
Між пошерхлих снігів,
у безсонні птахів темногрудих.
Ти минаєш околиці, сутінки,
ти пізнаєш
Цю пітьму, це окрилення світу —
велике й незряче.
Ти їй гаряче віриш.
І нині так жадібно п’єш
Ці терпкі небеса,
за якими так жалібно плачуть.
Будь пробачена тим,
хто пришле за тобою коня,
Коли буде уже досхочу
самоти і свавілля.
Мов чернецтво на дзвін,
покидає цей світ вороння…
Біле сонце вуста обпікає солодким похміллям…
***
© Оксана Куценко. Всі права застережені.