Оксана КУЦЕНКО

* * *

Ти зрадливіш любові,

   яка тебе ще не знайшла.

Ще освідченням білого сонця

       не впала на губи.

За останнім парканом — той сад,

              що чекає тепла

Між пошерхлих снігів,

у безсонні птахів темногрудих.

Ти минаєш околиці, сутінки,

      ти пізнаєш

Цю пітьму, це окрилення світу —

            велике й незряче.

Ти їй гаряче віриш.

І нині так жадібно п’єш

Ці терпкі небеса,

за якими так жалібно плачуть.

Будь пробачена тим,

  хто пришле за тобою коня,

Коли буде уже досхочу

 самоти і свавілля.

Мов чернецтво на дзвін,

   покидає цей світ вороння…

Біле сонце вуста обпікає солодким похміллям…

***

© Оксана Куценко. Всі права застережені.