* * *
Бабине літо. Ще вдосталь тепла,
Світла, смаку й аромату ще вдосталь,
Але його нетривкого крила
Не вистача, щоб затримати осінь.
Осінь. Симфонія суму й води.
Птаство летить поміж сонним промінням.
На перегонах дрижать поїзди,
Що заблукали в гілок павутинні.
Осінь розтулює крикам вуста,
Глодовим гіллям роз’ятрює пам’ять.
Ця теорема занадто проста,
Та, не довівши, її завтра спалять.
Осінь — це згадка про все, що “колись”.
Небо відкрилось навзустріч молитвам.
Ти щось просити хотів – помолись
І попроси про непрограні битви,
Про береги таємничі чужі,
Білі лілеї на темних озерах
І світлячка для тієї душі,
Що загубилася в диких печерах.
Можеш просити високих посад,
Мудрих порад, коли їх ще не досить…
Ні, краще сад. Попроси собі сад,
Тільки щоб там не ховалася осінь.
***
© Ніна Кур’ята. Всі права застережені.