* * *
День, врешті-решт, прийшов,
І наші очі звів.
Ти — мов ранковий сон.
Я — твій останній дзвін.
Я — найсумніший сум,
Що на твоїм плечі.
Хтось нам послав росу,
Та відібрав ключі.
Ти не зупиниш мить,
Час не вповільнить лік.
З рани стріла стримить,
І заквітчає сніг
Темний невпинний струм,
Що цибенить із вен,
Згусток пророчих дум,
Вкладених у катрен.
Цей зболенілий шал,
Шквалом накривши вал,
Лишить обривки крил
І самоцвітний пил.
Ти не відбілиш плям
Навіть не-вороттям.
Навіть своїм життям.
Затям.
***
© Ніна Кур’ята. Всі права застережені.