* * *
Це місто — справжній музей дерев
Ось дерево що майже зогнило
У нього кора ще світла
Та деревина почорніла назавжди
І єдине що утримує вкупі
Комах хробаків і все решту —
Це його нежива оболонка
Ось дерево з підпиляним стовбуром
Половина його ще жива
А по другій вода не потрапить нагору
Доки не затягнеться рана на його ніжній корі
І воно стоїть і думає:
Гоїти рану?
Боротись?
Відмовитись?
Вмерти?
Жити?
Для кого?
Може, краще потрапити в рай для дерев?
А на землі дали б статус мученика…
Ось дерево, розчахнуте навпіл.
Його старий стовбур
Так само не хоче життя
Як його молоді гілки — смерті
І воно стоїть з руками піднятими до неба
І питає:
Господи,
Що ти думаєш з цього приводу?
І так щодня:
Мільйони дерев
Здорових і хворих
Безлистих і колючих вічнозелених
(тому й вічнозелені, що колючі)
обпалених зовні або прогнилих зсередини
а також здорових, але з попоротою корою
всім вселенським садом
стоять і думають:
невже це кінець? А може?..
І що нам зробити Боже
Щоб того діждати літа
Щоб Твого діcтати світла?
А Він розмірковує:
Чи варто дереву доживати до весни,
Якщо кожне нове серце,
Вирізане на його корі,
Знову буде боліти, як вперше?
І, трохи подумавши,
Дає їм ще один шанс.
***
© Ніна Кур’ята. Всі права застережені.