Пантелеймон КУЛІШ
МАРУСЯ БОГУСЛАВКА
ПІСНЯ ВОСЬМА. Дума друга
І
«Матусю, зіронько! — рече Маруся,
До матері припавши головою. —
Чого ви тремтите? Я не боюся
Тепер і пекла, й сатани самого». —
«О доню!.. — І встає мов з мертвих мати. —
Я бачила святе, предивне диво…
Не маю слова, щоб оповідати…
Боюсь промовити що-небудь криво
Про те, що прорекла Цариця милостива». —
ІІ
«Яка цариця?» —
«Пресвята, пречиста
І поки світу преблагословенна.
Тепер уже в квітках тропа терниста;
Тепер блищить, мов рай, темниця темна.
Я бачила й його в вінці святому,
Кому нема в мене іменування, —
Отця твойого у житті земному…
Сподобивсь він на небі царствування.
О доню! Вже нема печалі й воздихання». —
III
«І не повинно бути!» —
Чий се голос?
Чи з-під землі, чи з неба?..
Стуманіли
Обидві, і заворушився волос
В обох на голові, і поніміли…
І незримою рукою
Занавіс одкрилась;
Мов зорею огняною
Хата освітилась.
Сонечко, мов жар, горіло,
Жевріло над морем,
Як надія в серці тихім
Над бездонним горем.
Освітило теплим світом
Божники з богами,
Що стояли під квітками
Та під рушниками.
А Пречиста в ту хвилину
Як жива стояла,
І дитину, мов картину,
На руках держала, —
Вірної любові й жизні
Символ благодатній…
Його й простий розуміє
Серцем розум хатній.
І в тім світі теплім, тихім,
Що мов з неба лився,
Вісник мира і утіхи
Ангелом явився.
Став і до Марусі руки
Простирав, мов крила,
І мовчав: сама за нього
Постать говорила.
І немовби їй молився,
І немов журився:
Бо до неї якось любо
Стиха похилився…
Се був той, хто дав їй берло
Власті над військами,
Над галерами, скарбами,
Землями й морями, —
Берло, жизні знак і смерті,
Ключ, що відмикає
Всі в'язниці і на волю
В'язнів випускає.
І взяла той ключ Маруся,
І поцілувала,
І з плачем цареві в ноги
Мовчазна упала.
Мовчазна, бо повна дяки
За можбу велику,
У неволі повертати
Волю чоловіку…
«Встань, свята, небесна діво! —
Прорече він тихо. —
Встань, сердець великих диво,
Чистих душ утіхо!
Я у тебе сей знак власті
І можби зоставлю,
І себе, мов той преславний
Аль-Рашид 64, прославлю.
Положи його, кохана,
У ногах в богині,
Що твій розум осіяла,
На чужій чужині.
І нехай дива він творить,
Тюрми відчиняє,
Про мій дух тобі говорить
І напоминає». —
«О грозо і каро миру! —
Прорекла Маруся. —
Я тобі сказати тиру
Правду не боюся.
Смерть мою я, царю, знала,
Знала, що робила:
Я його поцілувала,
Бо й люблю, й любила.
І люблю, й любити буду
Над усяку душу:
Покіль серце б'ється в грудях,
Перестать не мушу!»
Осміхнеться цар: «Кохана!
Ти мене не знаєш,
І к о з а ц ь к о ю султана
Лютостю сповняєш.
Тільки помисли від мене
У серцях закриті:
Я все добре і мерзенне
Знаю скрізь по світі.
Щирого й єхиду знаю,
Друга й супостата
І на всяку кривду маю
І суддю, і ката.
Се ж не кривду ти вчинила».
О ти наш великий!
Дай нам правдою Твоєю
Дихати вовіки!
Ти його тогді любила,
Як мене й не взріла…
За його любов ти царства
Взяти не схотіла.
Чи мені ж тебе карате,
Ясноока зоре,
Діво, повна благодаті,
Правди й честі море!
Дай мені на тебе серцем
Праведним дивитись,
Образом твоїм небесним,
Тільки веселитись!»
Ще цареві не діймає
Українка віри,
Думку думкою впиняє,
Каже до невіри:
«Я в галеру тріумфову
Золота поклала
І йому, мов ту полову,
Все подарувала». —
«Коли б ти в моєму домі
Всі скарби забрала
І на спомин козакові
їх подарувала;
Коли б царство все забрала
З землями, морями,
І Стамбул попаювала
Проміж козаками,
А зо мною стала жити
У мужичій хаті, —
Не схотів би я й гледіти
На царські палати.
Моя зоре, моя доле!
Відай щиру правду:
Ми держали з Кантемиром
Таємничу раду,
І звелів я в таємничій
Раді Кантемиру,
Щоб він, так як ти б хотіла,
Обманив Заїру.
Заслужив козак твій смерті,
Но його скарати
Се було б найкраще в світі
Серце розтерзати.
Ні, Осман твоїм великим
Саном не жартує:
П о л о в и н у власті й сили
Він тобі дарує.
Ти чинила, що хотіла,
Як верховна сила,
І мені дарами тими
Духа веселила». —
«Знай же й ти, великий царю,
Щиру й повну правду…
Не прийми сього за зраду
Ні в тяжку досаду:
Коли б хто мені корони,
І царськії трони,
І всі берла, і всі перла,
І всі міліони,
Міліони міліонів
Дав із рук у руки, —
Не взяла б я під умову
З любленим розлуки.
У гіркій, мізерній долі
З ним воліла б жити,
Ніж на пишному престолі
Над царми сидіти». —
«Ой, мій царю, ти правдивий! -
Прорече тут мати. —
Нехай світить Божа правда
На твої палати!
І нехай тебе наставить,
Як у світі жити:
Що любові ні купити,
Ані заслужити.
Бо за гроші — всі розкоші,
За труда — награда,
А любов… Із нею й жити,
І вмирать одрада.
Ся велика Божа тайна
Цілим світом править
І турецького султана
Рівно з нами славить.
Зрозумій сю тайну, царю,
Серця глибинею:
Розлучися, не лицяйся
З донею моєю.
Нехай любить непорочна,
Кого серце каже,
З ким її рука Господня
Без примусу в'яже!» —
«Щира правда! Ти сердечна
І розумна мати:
Мова в тебе чоловічна,
Повна благодати.
Знай же: волею моєю
Править інша воля.
І з дочкою в нас твоєю
Нероздільна доля.
В людські душі ще за предків
Два духа вселились
І владиками сердець їх
Тайними вчинились:
Дух любові і дух злоби,
Правди і неправди,
Дух прихильності благої
І дух ниций зради.
Один хоче по всіх землях
Світло засвітити,
Всі народи, ніби сім'ї,
Рідними зробити.
Другий хоче мраком ночі
Божий світ окрити,
Посліпити людям очі,
Душі показити.
І бере дух злоби дикий
Гору над любов'ю,
І ввесь Божий світ великий
Заливає кров'ю.
І воює, і руйнує
Всюди духа правди,
І нема людському серцю
Між людьми відради.
Я одну відраду маю,
Що меча стискаю,
Світ широкий озираю
І за лжу караю.
Сим мечем я покарати
Хочу в Римі папу,
Що криваву простягати
Звик по світу лапу.
І найперш усього вдарю
В передмур'є церкви,
Баламутниці народів,
За живих і мертвих, —
В передмур'є, де руками
Русь ляхові служить»
З єзуїтами ксьондзами
Накладає-дружить.
Ми чотири вже столиці
Взяли в християнства,
В ницого сього ублюдка
Древнього поганства,
Що своїм кощунством в Римі
Вірі в Бога шкодить
І гарем в Єрусалимі
Для прочан заводить *.
Гроб замученого Бога 65
Кров'ю обливає,
Чистоту його чертога
Торгом оскверняє.
А я п'яту завоюю,
Як ляха зруйную,
І тобі, царице люба,
Київ подарую.
Слухай же, моя надіє,
Правди чисте око!
Зазирни Осману в душу
Розумом глибоко.
Зваж обох нас духом щирим,
Серцем дивом дивним:
Від кого добра постане
Більше нещасливим, —
Тим, що в тьмі сидять і в сіні
Смертній погибають,
Ні впокою на Вкраїні,
Ні пуття не мають.
Я в твоїх руках престольну
Цеху зоставляю:
І тебе, царицю вольну,
Чтить повеліваю.
Вже одна в нас Роксоляна
Розумом світила,
Мого предка Солимана 66
Над усе любила.
Полюби мене за душу,
Що жадає правди:
В тебе я шукати мушу
Щирої поради.
Я з усіх до тебе земель
Буду посилати
На поклон посли з їх почтом
У твої палати.
Розпитайте в них обидві,
Де які звичаї,
Де такі видали злидні,
Як у вашім краї.
Де таке видали п'янство,
Дике грубіянство,
Всегубительне козацпво,
Люте гайдамацтво?
Ти людей між ними знайдеш,
Що світ облітали,
Навкруги землі дорогу
По морю верстали.
Може, й інше станеш мислить
Про свою країну
І не рай побачиш дома,
А страшну руїну.
Може, так як я, побачиш,
Хто ваш край пліндрує
І татарськими руками
Рік у рік руйнує,
Бо піснями хижу здобич
Славить-вихваляє,
По старих нові нещастя
В селах засіває.
Ще ти по світу, серденько,
Оком не ширяла,
У віконечко маленьке
З хати визирала.
За віконечком же світу
Крильми не злітати,
Мислями не перемірять,
В книгах не списати.
Ще не вповні сад розвився
У твоїй ограді,
І не все благоухає
В пишнім вертограді.
Пасучи щасливі очі,
Будем літа ждати,
Як на сонечку закаплють
З нарду аромати.
А тим часом, о царице!
Глянь на Україну,
Спогадай свою останню
В тій землі годину.
Побіч серця золотого,
З розумом високим
Ти не вдіяла б нічого
В тім багні глибокім,
Де одно одного топить,
Одно 'дного давить,
Собі славу з того робить,
Чим себе безславить.
Тут живеш ти в упокої,
Пані повна дому,
Не підвладна в нім нікому
І мені самому.
А щоб жити й не тужити
По тій Україні,
Ти собі знаходиш пільгу
В щедрій милостині.
Паніматко! Я й до тебе
Річ мою 'бертаю:
Вас обох до діл спасенних
Добрих призиваю.
Серце чисте, милостиве —
Дар найкращий Бога:
Найповніша, найпростіша
До небес дорога.
Ти з Письма Святого знаєш,
Що сини Адама
Прийдуть од восток і запад
В рай до Авраама 67
І возляжуть опочити
На святому лоні,
У якому б не родились
Темному законі.
Серце чисте, без лукавства —
Дар найкращий Бога,
До небесного нам царства
Всім одна дорога».
Тут Осман мій до Марусі
Стиха похилився,
Приложивши к серцю руку,
Тихо віддалився.
***
Джерело: анонімний дописувач.