Пантелеймон КУЛІШ

МАРУСЯ БОГУСЛАВКА

ПІСНЯ СЬОМА. Дума п'ята

По сій мові замки пудові у дверей забряжчали,
І засови у кунах залізні, важкі завищали.

І дві поли широких дубових дверей розчинились,
На порозі два янголи з неба в сіянні з'явились.

Бо сіяло у дверях, мов рай, по Босфору садами,
Пречудовними баштами, золотом, склом, мармурами.

Червоніло на заході сонце… Маруся й Заїра,
Ся голубка в любові тиха, ся душа світлокрила,

На козацьку біду та на нужду страшенну дивились
І, вжахнувшись, одна до 'днієї плечем притулились.

«Ой ви, бідні невольники! Як се ви й живі зостались,
Що в таку превелику біду та в неволю попались?

Я прийшла вам диханнє здорове та й очі віддати,
Божий світ в благовонній красі й чистоті показати». —

Так промовила, ронючи сльози, як жемчуг, Маруся.
«О! Тепер я, — рече, — ні царів, ні катів не боюся». —

«Хто ж єси ти, чудовна людино? Звідкіль ти взялася,
Що нам сонцем, і світом, і раєм небесним здалася?»

«Я Маруся, — рече, — Богуславка, коли ви чували,
Що татаре в ясир, у полон, у неволю забрали».

Затрусились невольники бідні з журби та з печалі
І від туги тяжкої лицем до землі припадали.

«О, бодай же, Марусю, ти щастя та долі не мала,
Що ти нам царюваннє своє осяйне показала!» —

«Ні, не лайте мене, земляки, не кленіть, не коріте,
А за душу мою милосердного Бога моліте.

Дарував мені цар ціле царство, та я не схотіла,
У темницю до вас непорочними крильми летіла.

Се у мене в руці царське берло, дивітесь, сіяє:
Всіх людей під моє повеліннє воно нахиляє.

Бо поїхав далеко на влови султан із башами,
І до ранку владичиця я над землею й морями.

Тріумфову галеру тобі, мій Левко, я дарую,
Киндяки, златоглави, і утвар, і снасть дорогую.

І невольників тих порозковуєш сам ти на морі,
І звірюку ляха зоставляю на всій твоїй волі.

У галеру червінців я безліч із скарбу набрала,
Поставами без міри кармазину й сукон наклала,

І габою турецькою добре звеліла прикрити,
Щоб не вельми стамбульцям завидливі очі дражнити.

Випливай, мій лебедику, з вітром попутним тихеньким,
Уклонись там од мене всім людям поклоном низеньким».

І волшебним жезлом, царським берлом, Маруся махнула
І кайдани залізні з Левка, мов солому, струснула.

Від кайдан Кочубей, мов приснилось йому, слобонився.
На Марусин він лик, мов на образ чудовий, дивився.

«Духу мій! — прорекла вона, зблідлій і зціпивши руки. —
Наступила хвилина гіркої земної розлуки…

Знай, ніколи тебе, о! Ніколи я так не любила,
Як у нужді страшенній, в багні та в кайданах уздріла,

Приступи, щоб у нас по Вкраїні та слава постала,
Що велика цариця в уста козака цілувала!»

Приступив та й упав на коліна, і серце замерло…
Покотилось із рук у Марусі Османове берло.

«З твоїх уст я п'ю смерть, — прорекла вона, — добре се знаю,
І кончину мою поцілунком солодким вітах».

І закрилась полою своєї царської порфіри,
І побігла, покинувши берло в руках у Заїри.

«О, спасибі ж тобі, похвало України велика,
Що ти нас слобонила з сього бесурменського лиxa!»

Козаки, стрепенувшись, як мурі ведмеді, казали
І хрести величезні на себе, ридаючи, клали.

«Хоть потурчилась ти ради лакомства й панства, небого,
Та пісень по шинках, молитов по церквах буде много.

Спасемо від гріхів ми гуртом твою душу убогу,
А до турчина знайдемо луччу, тверезу дорогу».

Обізветься Левко Кочубей, і гуде його голос,
Мов той дзвін великодній, і зв'яв у комишників волос.

«О сліпе ви бурлацтво! Не вам її душу спасати:
Її жде на небі Пречиста Ісусова Мати.

Ось галера блищить золота перед нами: рушаймо.
І Марусину славу із роду та в рід передаймо».

***

Джерело: анонімний дописувач.