Пантелеймон КУЛІШ

МАРУСЯ БОГУСЛАВКА

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА. Дума друга

І

І се ти чуєш, бідолашна мати
Марусі Богуславки, по базарах, —
По тих, де мусять матірки шукати
Своїх дітей, мов ярок по отарах.
Тебе веде по городу Заїра,
Голубка тиха, що у золотому
Сидить в гнізді в страшного Кантемира,
Мов у ковчезі Ноєвім святому 50,

І не завидує на всій землі нікому.

ІІ

Страшним ім'ям його дітей лякають
В багатій Польщі і на Русі вбогій.
Кривавого Меча на Віслі знають;
Ревуть про нього Дніпрові пороги…
І лев сей лютий, сей дракон крилатий
Найкращим ділом в пишнім Цареграді
Вважав собі джавурку проводжати
В будинок, що втонув у вертограді,

В так названі тепер Царицині Палати.

ІІІ

Ув оксамит стареньку нарядили,
У золотом гаптовані патинки,
І до вподоби у всьому годили,
Як госпожі вельможній і великій.
Корилась мовчки мати нещаслива:
Байдуже їй про позолоту суту,
Ждала одного: щоб, покіль жива,
Побачити дочку хоч на минуту,

А що їй казано, приймала, як отруту.

IV

Попереду каваси виступали,
Цяцьковані, страшні, як уголь чорні…
Зуздрівши їх, дорогу всі давали,
Вірмене, греки і жиди проворні.
А ззаду йшли під бунчуком червоним
Татаре гурмом, степові орлята,
Що загніздились понад морем Чорним, —
Орда легка, на гроші небагата,

Багата волею, незнаниєм потентата.

V

«Чи бачиш, нене, мури сі криваві,
Що перед нами неба досягають?
Вони за предків наробили слави;
Про них багацько кобзарі співають».
Стара здригнулась: бо крівця червона
Стікала з муру, де гаки стирчали.
На них голодна крякала ворона,
А долі пси у шматтє трупа рвали

І, страшно гризучись, гарчали і вищали.

VI

«Се шибениця в нас, Мосток Мертвецький…
На ній, за гак залізний зачепившись,
Висів ваш Байда, Митрик Вишневенький 51,
На зрадницькім учинкові вловившись.
Служив султанові, та мов скаженний
Утік від нього і здобувся ласки
У ворога його, в Москві мерзенній,
Мов качка на ставку гнилому ряски,

Да й став нас воювать сей пинда навіжений.

VII

І на Мосток Мертвецький пхнули
Його з високих піднебесних мурів,
Щоб мук його страшенних не забули
Зрадливі ваші козаки-джавури,
Бо не схотів признати за пророка
Посланника Аллаха, Магомета,
І не спасла його рука висока
Ісуса вашого із Назарета,

І полетіла в ад його душа жорстока». —

VIII

«Ні, певно, в рай!» — промовила старенька,
Не боячись турецької потуги. —
«Коли б мене не зупиняла ненька, —
Рече той глухо, — я б не чув наруги.
О божевільна Русь! Який би з тебе
Великий світ постав серед народів…
Коли б у темній темряві у тебе
Сліпорожденний піп не верховодив

І розуму твойму єхидно не зашкодив!..

IX

Стара яго! В мою глибоку дуту
Ти серцем матері чуйним прозріла,
Що слова я свого додержать мушу,
Хоч би, мов лютий ад, у мене кров кипіла».
«Невіро! — знов рекла нещасна мати, —
Щоб знав єси, що в нас Ісус наш значить
І з ним сосуд пречистий благодати,
То дай мені дочку мою побачить,

Тоді готова й я від тебе смерть прийняти». —

X

«О роде лютий, роде нещасливий! —
Промовив Кантемир, з гніву поблідши, —
Нехай тебе тиран немилостивий
У руки візьме, у залізні кліщі!
Живи, як пес у нього на прикові,
Вищи та скигли, потваре пекельна!
Не мавши волі і в людському слові
Біснуйся, мов за ґратами гієна,

І мук твоїх нехай жахається вселеннаї

XI

Заїро, сонце любе, райське, тихе!
Пожалься над дурною попадею:
Вона зробила діло в нас велике
З Марусею вродливою своєю.
Увесь парадний шмат своїх гаремниць
Порозсилав Осман, куди схотіли;
Зоставив тільки тридцятьох служебниць,
Щоб їй у вічі, мов ті пси, гледіли

І виповняти все, що повелить, летіли.

XII

Хасеки-Хуррем 52 се нова в нас буде;
Нові звичаї пійдуть у сералі;
Нові засядуть у дивані люде;
Нові порядки заведуться в краї.
Одна біда: ся друга Роксоляна
Х а с е к и – Х у р р е м  назвою гордує *,
Без ласки позирає на Османа,
Їсть нехотя і знай сумує;

Но сумом тим ще більш високий дух чарує.

XIII

При ній він, кажуть, мов дитина смирна,
До неї доторкнутися не сміє,
І, мов убога, боязка людина,
Перед царицею потужною німіє.
Коли б ти бачила, як звеселився,
Як став мене прилюдно обіймати,
Довідавшись (Редшид мені хвалився),
Що у мене Хасеки-Хуррем мати… —

«Вези її, вези в Царицині Палати!»

XIV

І, мов за покликом гучним Османа,
Галера золота під бунчуками
Назустріч припливла і привітала
З гармат гетьмана із двома жінками.
«Одна яса гетьману та гетьманші,
А друга — рідній матері Хасеки,
Великої й могущої султанші». —
Так донесли галерні греки,

Хибкі потурнаки, в ісламі недопеки.

XV

Босфорські води, мов срібло, кипіли
Під веслами галери золотої,
І очі очаровані гледіли
На город Софії, колись святої 53,
Тепер служебки грішної пророка,
Покутниці за лжу на аріанство 54,
На ту звізду туманного Востока,
Та за гоненнє на несторіанство 55,

Котрим спасти свій ум хотіло християнство.

XVI

«Заїро! На всьому широкім світі
Нема й не буде другого Стамбула.
Мов золоті Аллах розвішав сіті
Вподовж свого квітчастого авула.
Крізь золото сади благоухають.
Понад снігами мурів зеленіють,
І мінарети, місяцем вінчанні,
На горах райських, благодатних мріють!»

А води дзеркалом прозирчастим леліють!» —

XVII

«Благословен Аллах! — рече Заїра, —
Вінець землі віддав він правовірним.
Хранителям правдивості і мира,
Служителям своїм нелицемірним». —
«Так, міч наш правду й мир обороняє;
Жезлом желізним пасемо народи,
І покіль він в руках у нас сіяє,
Не хлинуть із небес потопні води

І за людські гріхи не знівечать природи.

XVIII

Коли ж підіймуться джавури з праху
Та завдадуть Османлисам зневагу
Мечем і правдою, тогді Аллаху
Зістанеться оддать їм перевагу.
І скаламутиться Дунай широкий
Від нашого безчесного втікання…
І Порти пишної поріг високий
Страшенного дознає поругания…

Аллаху! Не впиняй твого меча-карання!

XIX

Нехай над світом той господарює,
В кого душа міцна в міцному тілі,
Хто правду серцем чистим, чесним чує,
Хто в слові вірен, непохибен в ділі.
А ви, фальшиві мідяки-червінці,
П'яниці, бабії та лежебоки,
Блудні з паршивої отари вівці,
Занепаду Османлисів пророки!

Да буде ваш уділ кривавий і жорстокий!» —

XX

«Не говори так страшно про недолю,
Мій соколе, мій орле сизокрилий!
Не зуповняй даремною журбою
Душі твоєї вірної Заїри.
Дивись, які картини перед нами
Над водами небесно-голубими!
Як у воді висять доми з садами,
З піддашшями, з терасами своїми,

А білі голуби, немов сніги над ними!

XXI

Дивись, які мечеті мармурові!
Які легкі кіоски та стрільниці!
Мов парчами окутані діброви,
З них золоті летять угору шпиці.
Над ними хмари тихим раєм сяють
На небі чистому, як дух пророка:
То херувими з неба визирають,
Промінне Божого благого ока,

Едемські сторожі спасенного Востока!»

***

Джерело: анонімний дописувач.