Богдан БОЙЧУК

ПЕРЕДСЛОВО до другої збірки Костянтина КОВЕРЗНЄВА
"НАШЕ ПРОЩАННЯ" (рефрени і сантименти), що готується до друку

Перша збірка Костянтина Коверзнєва Немає жалю (Гранослов, 1998) — багатодименсійна. В ній поет випробовує різні, часто крайні, поетичні засоби, наче намагається віднайти чи відчути свою поетичну дорогу. Це найкраще ілюструють такі рядки:

терпіння даленіло
від першого ковтка
таке прозоре на хотінні
подвір'я заховало всі сліди
будинок боронився вікнами
за нирками широкий шлях
у різдвяний психоз.

Як бачимо, поет компонує свої метафори, ритміку та понятійний підтекст на дисонансних засадах, а це, разом із далекою асоціятивністю його образів і несподіваними й дивними зіставленнями понять, веде до герметичности багатьох його поезій. І важко було передбачити, яку дорогу вибере поет у майбутнє. Маючи на руках тексти другої збірки Коверзнєва Наше прощання (рефрени і сантименти), легко помітити, що ключ до другої збірки існував уже в першій, от хочби в таких рядках:

горло зозулі
із цілими оберемками
кущів смутку
закрило серце гнізда.

Значить, у другій збірці поет дистансується від дисонансної композиції і перехиляється до гармонійної. Але це не значить, що він позбувається дисонансних, крайніх, несподіваних чи контрапунктних засобів. Ці елементи далі присутні в його поезіях, але вони гармонійніше вкомпоновані в тексти.

Домінантне місце й далі займає метафора. Подекуди вона ще дисонансна ("у пащу роззявлених вулиць ходи"), але, в більшості випадків, метафори тепер базовані на ближчій і органічнішій асоціятивності ("синиця пташиними ніжками турмосить стріху"), хоч, одночасно, метафори ці не позбавлені несподіваних зіставлень і незвичности ("хапає повітря ротом цвях у стіні").

Вишуканішою стала звукова інструментація Коверзнєва. У схеми традиційної алітерації він часто вносить якусь додаткову й несподівану грань, — чи то варіяції однокорінних слів ("се обмова обмовлених"), чи получення однозвучних слів з іншими:

линіють закони сторуко
стостле стотисну рукопис.

Отже, алітерація на с і т посилена ще повторною словозлукою різних слів із словом сто.

У цій збірці Коверзнєва є два помітніші засоби, які варто розвивати й наголошувати в майбутньому, а це іронія й буденність (мови й образів).

Іронія поета часто складна і має метафізичний підтекст ("затишно мати безсмертну душу") або:

..вчитель давно уже мертвий
і жінки розкручують пуповини
як пожежні ґідранти.

Та найориґінальніше виходить іронія у Коверзнєва тоді, коли вона подана в контексті буденностей:

я скинув з плечей обов'язок
мити посуд
ніби старий плащ.

Творчість Коверзнєва пронизує легка філософська задума ("людині, що живе й страждає ніяк пізнати правди") і, далеко помітніша, метафізична інтроспекція ("потойбіччя замулює душу"). Метафізичні проникання діють найсильніше тоді, коли проходять крізь призми метафор:

царице
я оборонець віри
твій вітер у моїх жилах
очі відчаєм світять.

Із сказаного й показаного вище стає наглядним, що Коверзнєв зробив великий і значний крок вперед у другій збірці. Та це не значить, що він остаточно знайшов себе, що остаточно визначив свою поетичну дорогу і досягнув завершености. Ні. Поет мусить прожити ціле життя, щоб ніколи не досягнути завершености, мусить безнастанно оновлювати себе і дивувати світ. Оце й подальша дорога для Коверзнєва.

Нью-Йорк, вересень 2000 року.