ЗИМНЕ
Немає вже ні болю, ні жаги.
Так, може, й ліпше світом мандрувати.
Розстелить ніч свої пекельні шати,—
Мені ж залишить здмухувать сніги.
А далі що? Того не зна ніхто,
Які у долі дивні забаганки.
Роять сніги незаймані на ґанку,
А на мені розхристаний хітон.
Іду. Мороз торкається чола.
Вже на паркан розвішено перини.
Зима волосся снігом замела,
Мені ж так легко, наче я пір’їна.
Хоч я і сніг в цім світі не нові,
Та озирнеться дивний перехожий:
Невже на бабу снігову я схожа?
Чи, може, це з’явивсь казковий Вій.
І вже не мій. а долі білий слід
Ледь-ледь помітний до моєї хати,
Де не зустріне безборонна мати,
Поклавши руки стомлено на пліт.
Один за одним падають мазки,
І димарі ще дихають з розколин.
Та днів моїх знебарвлені разки
Кудись летять, мов потяги без колій.
***
© Лариса Коваль. Всі права застережені.