* * *
Ну що там, за вікнами? Сніг,
повіки примружені ночі.
Розстроєна скрипка не хоче
співати для мене пісні.
І тільки смичок залетів
в нестямі нежданого шалу
в бездонну нічну заметіль,
мелодію вивів зухвалу.
І лезом по склу, по гіллю,
розсипав на друзки мій відчай.
Скажи мені, що це за звичай
востаннє казати “Люблю”,
й зникати у протягу днів,
лишаючи згадки, чекання?..
Пірнаю в мереживо снів,
немов засинаю востаннє.
***
© Лариса Коваль. Всі права застережені.