* * *
Не варто вже! Не поривайся і не клич!
Усі стежки загорнуті в сувої
Десь там за пам’яттю,
За світом потойбіч.
І тільки власні кроки за собою.
Та мариться: два силуети у вікні,
Мов дрібки сонця, встромлені жарини
У чорноводдя ночі, ґанок, вікна у вогні
І смолоскип червоної жоржини.
Вдивляюся у себе, наче звіддаля.
Щось є в душі, чого повік не збутись.
Невже це я! Кричить під серцем немовля
Ще ненароджене, а вже забуте.
Отож не клич, не варто! Прощавай!
В моїм житті усе нормально буде,
Хоч мрій моїх розхитаний трамвай
Обплутаний мільйонами огудин.
***
© Лариса Коваль. Всі права застережені.