Лариса КОВАЛЬ

ПРИМИРЕННЯ

Луною прокотилися слова,
Я заблукала думкою далеко,
Неначе синя хмара пропливла —
Журлива наполохана лелека.
Розтанув світ, чужий, незрозумілий,
Лишив позаду суєтність образ,
А ти стоїш, обличчя побіліло,
і чорна тінь твоїх холодних фраз.
Про що ти мрієш? Про мою покору?
Щоб ні жарини в спалаху вогню?
Переді мною ж всесвіт неозорий,
і я спускаю повода коню.
і біль в мені, і серце очманіло…
Моє “Прости!” останній раз прийми.
Такою мене мати народила,
Благословила білими крильми,
і випустила в лет до небокраю,
У неосяжні, зоряні світи,
Бо зроду я шалену вдачу маю,
і покохав мене такою ти.
Та іншої, мабуть, тобі не треба,
Тож хай квітує різнобарвний світ.
А ми удвох, як зорі у півнеба,
В палахкотінні безупинних літ.

***

© Лариса Коваль. Всі права застережені.