* * *
Мов сходи, що ведуть у нікуди,
Мої літа. Занапастилось літо,
І вже скидають мокрі віти
Під ноги спогади руді.
Простелить пам’ять стежки-рушники,
Якими нам удвох вже не блукати.
А у дворі красуня-мати
Чудових бавить малюків.
Повиростають, вилетять у світ,
Замерехтить дощами синій простір,
І гострий щем, неначе постріл,
Хитне калини мокру віть.
***
© Лариса Коваль. Всі права застережені.