Лариса КОВАЛЬ

* * *

Відштовхуюсь від себе, від гризот,
Вже безнадія дихає на скроні,
Та стуманілих днів моїх візок
Трюхикає уперто на осонні.
Осінній квіт, згубивши пелюстки,
Хитається на п’яному бенкеті.
Останні недопалені листки
Кружляють у сполоханому леті.
Визбирують сльозинки дерева
І ронять у мої затерплі руки.
Іще жива душа моя, жива!
Дарма на мене глипають з докуки
І по ріллі волочать сум-жалі
До всього світу збайдужілі круки.
У голові думки, немов джмелі,
Перетирають мрії кольорові
Від всіх оман Великої любові.
Вертаюся до себе, в листопад.
Я відшукаю флейту в жовтім листі.
Полинуть звуки, як щемке намисто,
Як перший сніг, як памороч у сад.

***

© Лариса Коваль. Всі права застережені.